Зберегти пам'ятьАрхів Сребрениці розказує про повсякденне життя до різні, визнаної геноцидом

Асоціація “Adopt Srebrenica” розказує про життя боснійського міста до масового вбивства 1995 року. Збірка, яка складається з портретів, сімейних фотографій і подій — це певним чином запрошення до роздумів над ідентичністю зниклих людей і знищених громад та пропозиція діалогу між різними національними групами

Una donna bosniaca musulmana piange accanto alla tomba di un suo parente, vittima del genocidio di Srebrenica, nel Memorial Centre di Potocari, in Bosnia, martedì 11 luglio 2023. Credito fotografico: LaPresse.

У Сребрениці пам’ятати — означає повернути гідність людям, вбитим під час геноциду 1995 року. Зберігати їхні імена, реконструювати їхнє життя до війни, до кого вони горнулися, чим любили займатись у вільний час, які в них були бажання. В час, коли все спонукає до забуття, робити це стає вкрай важко”, — говорить Бекір Галілович, один з членів асоціації “Adopt Srebrenica”. Асоціація, заснована в 2005 році, ставить собі за мету зробити спільний архів з історій та фотографій, які задокументували щоденне життя Сребрениці до конфлікту і після найбільш жахливого геноциду з часів завершення Другої світової війни. “Сребрениця сьогодні — це місто, яке починається з кладовища. Прогулюючись його вулицями виникає відчуття порожнечі, адже в Меморіалі Поточарі захоронено більше людей, ніж ходить живих на вулицях. Але так було не завжди”, — додає він.

Місто Сребрениця — це енклав з мусульманською більшістю в частині сербської Боснії, який у 1993 році був визначений як “зона під захистом” ООН. У 1995 році її захищали голландські загони. 9 липня 1995 року місто і його прибічна територія були оточені Військом Сербської Республіки Боснії і Герцоговини під керівництвом Ратко Младіча, яке 11 липня остаточно зайшло в місто. Військові загони і найманці вбили щонайменше 8 тисяч триста сімдесят два мусульмани. Приблизно 15 тисяч чоловіків і хлопців спробували втекти до гір між Сребреницею і Тузлою, від так званого маршу смерті. Врятуватися змогло лише 6 тисяч.

“Уявіть, що прямо зараз у цей момент вам на п’яти наступає ціле військо. Що б ви з собою взяли? Напевно лише найнеобхідніші речі. Саме так і було: втікачі у пошуках порятунку залишили документи, фотографії, особисті речі в будинках, які були знищені, покинуті або зайняті. Таким чином, ті що вижили були змушені змиритися з більш ніж з однією відсутністю — втратою коханих людей і предметів, які могли про них нагадати”, — пояснює Бекір Галілович.

Його особиста історія — це виключення, але одне з небагатьох. Йому було всього 18 місяців, коли він жив з батьками і трьома братами в Сребрениці. Його батька Халіда, який підтримував боснійські підрозділи, затримали і вбили. “Нам ще пощастило, бо ми змогли знайти його тіло. У в мене також є дві його фотографії, але більшість людей не знайшла нічого. З цього починається один з проєктів Adopt Srebrenica: знаходити матеріали, каталогувати їх і забезпечувати до них загальний доступ”, — говорить Бекір Галілович.

На сьогодні в цифровому архіві зберігається майже 2 тисячі фотографій: портрети, сімейні фото, які зафіксували моменти зі щоденного життя, з відвідування школи, міських свят та різних важливих подій. Працювати із зображеннями означає задуматись над ідентичністю зниклих людей, родичів, які змогли вижити, і цілих громад, викреслених геноцидом. В архіві є також відео, які відтворюють нині зникле місто, і відео з рекламою термальних джерел Губер, популярного серед іноземних туристів місця завдяки якості своєї води. Проєкт, який би мав перезапустити термальний курорт, заблоковано і приміщення покинуто. 

Першого липня відбулась Церемонія пам’яті і захоронення жертв, яку Європейський парламент визначив як День пам’яті геноциду у Сребрениці. Цього року було ідентифіковано 30 людей, вбитих під час масового вбивства, яких змогли ідентифікувати за останні 12 місяців, їх захоронили в Меморіалі Поточарі. Майже через 30 років після етнічних чисток, які відбулись в серці Європи, рани ще й досі не загоїлись. Сербський мер Младен Груїчич жодного разу не визнав різню у Сребрениці геноцидом. В місті немає меморіальних ознак про те, що відбулось з початку війни.

“Ми вважаємо, що зберігати пам’ять — це важливо, особливо для наступних поколінь. Після того, як закінчилася війна, ми звиклися з думкою, що народились, маючи ворога в особі іншої етнічної групи. Разом з Adopt Srebrenica ми будуємо простір, в якому можна відкрито зустрічатись і обмінюватись думками”, — пояснює Валентіна Гажич, одна з сербських засновниць асоціації, яка зокрема працює над створенням міксованої робочої групи, яка складалася б із сербських і боснійських хлопців і дівчат. 

Від початку асоціацію підтримувала Фундація Александер Лангер Штіфтунг з італійського міста Больцано, а потім Центр Миру з Чезени (Італія). Adopt Srebrenica просуває проєкти співпраці з державними адміністраціями і школами, залучаючи місцеве населення до зустрічей і діалогу. Щороку у Сребрениці організовують Міжнародний Тиждень зустрічей, майстер класів і культурних ініціатив. 

“Фото з архіву показують зовсім інше місто, де співмешкають і працюють поруч різні національні групи. Це доказ того, що жити разом можна і сьогодні, — завершує Гажич, — Ці зображення — це наше життя і ми вважаємо їх внеском до будівництва миру і гідного спільного життя”.

Переклад Катерини Коваленко 

 

Le newsletter de Linkiesta

X

Un altro formidabile modo di approfondire l’attualità politica, economica, culturale italiana e internazionale.

Iscriviti alle newsletter