Я була в дорозі з понеділка по четвер, змінюючи станції, перони, крісла і таксі. На пероні перед відправленням зі Львова до Києва мене застала зненацька повітряна тривога, одразу за нею прилетіли повідомлення від львівських друзів, які вже навчили мене, які канали читати і що робити. Повітряні сили України сьогодні працюють дуже чітко, вони вже знають, що звідки вилетіло, з якого аеропорту в Росії і в якому напрямку до України летить гіпотетична смерть. Я почувалася розгубленою з моєю чистою європейською валізою, набитою книжками та пармезаном. Хоча летіло не на Львів, я все одно спустилася в перехід на вокзалі і перечекала, час до відправлення потяга все одно ще був.
Цього року потягів до Києва, навідміну від минулого, вистачає. Я обрала найшвидший, який йде до Києва чотири з половиною години, минулого літа я їхала вісім годин одним із двох можливих потягів. Пейзаж за вікном той, що з усіх фотографій, статей, інстаграмів і твітів, написаних про Україну за ці сімнадцять місяців війни, з білими вкрапленнями тілець лелек, які літають над полями у пошуках їжі. Я ніколи не бачила стільки лелек, які прорвалися додому через поранене небо і тим же ж маршрутом відлетять назад, тікаючи від ще однієї холодної зими, яку очікують в Україні.
Мальовничий пейзаж відволікає ненадовго, війна все одно присутня скрізь: військові, які приїхали додому у відпустку і їдуть з цивільними в одному потязі, дружина військового шукає йому по телефону футболки, бо таких, як він любить у магазині не було, ще один військовий чекає поруч зі мною на візит до окуліста, його поранене уламком око прооперують безкоштовно, ще один військовий знімає гроші у банкоматі, в райцентрі мого району, який був окупований 17 місяців тому. Радіо розповідає новини з фронту, оголошує повітряну тривогу, нагадує про збори на потреби військових, в телевізорі марафон новин, в якому і я брала участь розповідаючи про візит Зеленського до Риму та про виступ Антитіл в Санремо.
Я була в дорозі з понеділка по четвер і я дуже втомлена, в моїй крові і в моїй голові дуже низький рівень сну, тому що емоцій дуже багато, тому що зустрічі з друзями такі короткі і хочеться вичавити цей час, як половинку розрізаного лимона.
Сьогодні четвер і після всіх станцій, перонів, крісел і таксі я нарешті вдома у батьків, в місці, яке я втратила і віднайшла стільки разів за останні сімнадцять місяців. Батьківський дім має ту невимовну цілющу силу не застосовуючи при цьому жодних додаткових зусиль. Треба просто бути тут, відчувати всі запахи і смаки, їсти ожину, яка росте біля столу у садку, де влітку ми снідаємо, обідаємо і вечеряємо, слухати коників, які ввечері сюрчать під вікном і дивитися на портрет Тараса Шевченка, який наглядає поки я пишу, а пишу я багато у цьому незвичайному місці, збудованому моїм дідом у П’ятдесятих роках і яке й досі стоїть у зраненому окупацією та пострілами районі. Дім приймає тебе, голубить тебе, вкладає в ліжко твоє стомлене тіло після робочого року і після довгих переїздів з великими та маленькими валізами, набитими книжками та пармезаном.
Вранці лунають сирени, канали Телеграм та радіо попереджають про конкретну ракету Кинджал, яка летить на Київ. Наше ППО стало дуже ефективним із захисту цивільних, дякуючи міжнародній підтримці, і ця ракета теж була збита на підльоті до Києва, уламки падають на подвір’я дитячої лікарні на периферії Києва, але всі маленькі пацієнти були в укритті.
Сюди в село, якщо б не телефони та радіо, сирени не долітають. Чути пилку, яка готує дрова на зиму, сусідських собак, які гавкають на курей, машину, яка проїжджає по центральній дорозі і лише за вісімдесят кілометрів звідси падають уламки збитої ракети, лише за вісімдесят кілометрів.
