Український щоденник. Повернення додому Я перетинаю кордон і українська реальність стає (знову) моєю реальністю

Після 17 місяців війни ми всі більш раціональні, сконцентровані, без адреналіну в крові, який вистиг вже давно. Виснаження та втома виповзли за будь-які рамки дозволеного, але я повертаюся додому і занурююся в українське повсякдення, створене з великих і маленьких дій. Встати зранку, купити квіти і піти на могилу до дорогої подруги

LaPresse

За останні дні різні соцмережі підкидували мені спогади про те, що я робила минулого року: перетинала український кордон вперше після повномасштабного вторгнення, торкалася рідної землі, бачилася з батьками після російської окупації, обіймала друзів після шести місяців війни.  

Минув рік, шість місяців розтяглися у сімнадцять, й іноді здається, що нічого не змінилося. Літаки в Україну й досі не літають і щоб доїхати до Києва, треба знову сідати на автобус чи потяг і стояти годинами на якомусь кордоні. Наче й нічого не змінилося за цей рік, але життя все одно йшло вперед, мабуть не моє, але життя загалом, але можливо і моє у якийсь свій химерний спосіб.  

Я втратила багатьох італійських друзів, але це не їхня провина, я віддалилася, бо не хочу нікого обтяжувати своїми розмовами про війну, донати, писанину про війну, деколонізацію росіян. Я знайшла багато нових італійських друзів саме для того, щоб говорити про про війну, донати, писанину про війну, деколонізацію росіян. Я втратила багатьох українських друзів, але не тому, що я віддалилася, а тому, що їх вбила Росія. Живих я бережу щиро-щиро, і старих, і нових.     

Моє життя протягом минулого року мало вигляд одного суцільного списку дедлайнів перекладених і написаних текстів, підготованих і прочитаних лекцій. Ці внутрішні стовпи тримали мене, тому що у них була конкретна мета: поширювати українську культуру в Італії. За цей рік були і неробочі дні: подорож з Марією Ґрацією до Швейцарії, обіди з Алессандро не про переклади, прогулянки з Аньою в Галларате, кави з Хеленою, єдиний вечір all you can eat з Танієттою після того, як я нарешті стала негативною, бо я ще встигла підхопити важкий Ковід на новий рік, вареники з Олею у Оксфорді, вечір з Франческо та Вітторіо в Турині, Неаполь з Крістіаном, Массімільяно та Піною, довгі прогулянки у Вроцлаві та вікенд у Празі з Віталіком, посміятися з родиною з Linkiesta, день на терасі у Венеції з Вікою. Зі смертю Віки війна взяла мене за горло, здушила міцно і повернула той біль у грудях, який я відчувала, коли батьки були в окупації. За рік додалося болю у грудях, виросло волосся, стало більш сивим, відрізалася гривка, ті ж самі окуляри ввечері після того, як знімаються лінзи, декілька нових досвідів у плюс і багато чого в мінус.  

Мій від’їзд з Польщі минулого року теж був в дощ, як і цього року. Але цього року вдень, а не вночі. Всю дорогу лило, як з відра, на під’їзді до кордону під дощем виглянула веселка, символ надії, який дуже важко проігнорувати.  

Минулого року в автобусі майже всі пасажири, як і я поверталися додому вперше з 24 лютого. Цього року в автобусі було багато пасажирів, які роблять це постійно: перетинають кордон туди-сюди, розказують історії, скільки годин простояли вони на кордоні минулого місяця, а скільки у травні. Вони теж живуть своє життя трохи тут і трохи там. І все одно є хтось, як і я, хто знімає на телефон напис “Україна” на виїзді з польського кордону. Пасажири витягують свої голови у вікна, наче гуси у пошуках трави. 

Завжди знала, що українці — найтерплячіший народ у світі, адже як ще можна пояснити безкінечні години чекання на польському кордоні. Про що тут взагалі говорити, якщо ми стоїмо 17 місяців: ми сидимо у траншеях, ми ховаємося у сховищах, прибираємо уламки, донатимо гроші, перечіпляємося через завали і знову піднімаємося.   

Минулого року під’їжджаючи до Києва я була така впита від радощів, що хотіла розцілували плитку на площі перед центральним вокзалом. А сьогодні я більш твереза, мабуть, всі ми сьогодні більш тверезі, адреналін в крові вистиг вже давно. Сьогодні ми раціонуємо свої сили, дозволяємо собі декілька днів відпочинку, тому що виснаження та втома вилізли за будь-які рамки дозволеного. 

Окрім втоми від дванадцятигодинної дороги, проривається якесь інше почуття. Розпізнаються рідні запахи, звуки, алфавіт, смак дому, де все таке знайоме, навіть якщо цього року мені страшніше, ніж минулого: Київ пережив страшний травень, у Львів, місце моєї першої зупинки, прилетіло зовсім нещодавно.                

Цього року я планую провести більше часу в Україні, ніж минулого року. Моя мама навіть призначила мені візит до лікаря і я навіть погодилася, бо планувати візит до лікаря — це частина нормальної української реальності.    

Ми перетинаєм кордон й українська реальність стає моєю реальністю. Я живу її щодня, але через екран телефона в безпечній країні Італія. 

Паоло Джордано у своєму репортажі з України для Corriere della sera запитував у себе, що реальне, а що ні. 

Українська реальність — це планувати візити до лікарів, прокидатися вранці, йти купувати квіти, щоб покласти їх на могилу дорогої подруги, Вікторії Амеліної, витерти від бруду її фотографію, яка впала вночі з хреста через дощ і вітер, потім зайти на військове кладовище, Марсове поле, місце де, за словами іншої дорогої подруги, так багато смутку, але і так багато життя. Потім піти й поїсти салат з сиром та малиною і шукати між рядами теплих бабусь продукти на різотто з лисичками, щоб приготувати його ввечері друзям, у яких я зупинилася, і які намалювали найкращу обкладинку для Linkiesta Magazine. 

Я закінчую цю статтю під звуки повітряної тривоги, які роздирають небо над Львовом, нам треба перейти в коридор.      

Le newsletter de Linkiesta

X

Un altro formidabile modo di approfondire l’attualità politica, economica, culturale italiana e internazionale.

Iscriviti alle newsletter