Декілька днів тому, під час виступу на саміті в Ріміні президент Італійської Єпископальної Ради і спеціальний представник Папи Франческо для України кардинал Матео Дзуппі знову звинуватив Європу в тому, що вона робить мало або взагалі нічого для миру. Ця теза дуже поширена серед лівого електорату в Італії, а також серед тих, хто відносить себе до пацифістів і з часом стала черговим аргументом, щоб послабити фронт спротиву і оборони українського народу.
Європейський союз і його три основні інституції Рада, Парламент і Комісія за ці місяці не лише підтримали військову спроможність Києва і випустили низку пакетів санкцій, але й постійно залишали відкрите вікно для діалогу з Кремлем, що з часом виявилось безглуздою ідеєю з однієї простої причини: демократія не може змінити думки того, хто планує військову агресію.
Але треба сказати, що Європа і всі західні країни (Святий Престол в тому числі) несуть величезну відповідальність перед українським народом ще з часів Євромайдану і першого російського вторгнення в Крим і на Донбас. Європа і Захід загалом ігнорували те, що відбувалось в Україні і заходи, які приймались після злочинної анексії Криму в 2014 році були лише теоретичними. Наприклад, Рада Європи заборонила експорт зброї з країн-членів до Росії — це було фіктивне ембарго, враховуючи, що за період з 2015 по 2020 рік Кремлю було продано зброї, транспорту і військового обладнання на загальну суму 346 мільйонів євро. Ні Святий Престол, ні пацифістські рухи в ті роки жодним чином не засудили цих дій, не було жодної кампанії проти системи, яка за рахунок прибутку з газу, нафти і вугілля підживлювала зброєю і ресурсами російську диктатуру.
Нерішучість в минулому Європи та Заходу стала частиною української проблеми, тому що кінцевий нікчемний геополітичний розрахунок виглядав так: краще не турбувати Росію, ніж допомагати Україні. Такої ж політики дотримувався і Святий Престол, який в 2015 році на запит Української греко-католицької церкви приймав зустріч за зачиненими дверима всіх православних церков щодо зростаючого тиску Владіміра Путіна в регіоні, на якій українські представники, говорячи про ризик майбутньої ескалації, просили у Папи Франческо пообіцяти, що він наполягатиме на відновленні міжнародного закону.
Більше таких зустрічей не було. Не було організовано наступних кроків, окрім поважних і важливих кампаній зі збору коштів і солідарності для жертв конфлікту. За останні два роки Ватикан не змінив свого підходу, не довів до кінця дипломатичні дії, направлені на припинення вогню і закінчення конфлікту і не просив Росію залишити території України. Ватикан лише закликав людей бути добрими, що принесло незначні результати і визначило, зокрема, структурну двоякість в італійській публічній сфері.
Кардинал Дзуппі, критикуючи Європу, забуває, що саме Європа ставить собі за мету позаплановим шляхом включити Україну до ЄС. Це поки що єдиний корисний рух в східному напрямку, який дозволить швидко під час конфлікту підтримати економіку і інституції України та уникнути ризиків ерозії демократії, важливої для мирного майбутнього. Крім того, саме ця Європа, поки що слабка заручниця міжурядових капризів, є єдиним безпечним портом для мільйонів біженців та дисидентів.
Залишається відкритим питання, чи ті наративи, які просуває Ватикан є наслідком (сильного) політичного впливу, який відчувається в папських коридорах за останні десять років, з фокусом на відкритість до Китаю. В цьому питанні єзуїти шукають діалогу з метою аби Свята Римська Церква не стала елементом, який турбує режим Пекіна, а навпаки таким, який підтримує новий багатополярний світ, де існує менше демократії та більше м’якої сили Ватикану.
Переклад Катерини Коваленко