За словами авторки, ідея проєкту зародилася весною 2022 року: “Одного весняного дня мені написала мама хлопця, який у той момент перебував в оточенні на “Азовсталі”, і попросила розказати про нього через мої сторінки в соцмережах, для того, щоб про долю її сина дізналося якомога більше людей. А потім написала інша мама, і ще… І тоді я їм пообіцяла, що зроблю все можливе, аби про їхніх дітей дізнався цілий світ”. Через декілька місяців завзятої та відданої роботи команди проєкту, світ побачив не просто книгу, а “відбиток історії, що творилася у нас на очах”.
Анастасії Дмитрук працювала із щирим бажанням показати очі захисників Маріуполя всьому світові. Тому частиною проєкту стало проведення в різних країнах світу виставок на основі зібраних зібраних фото- та ілюстративних матеріалів, що доповнюються презентацією книги і таким чином допомагають “продемонструвати світові, що захисниĸи Уĸраїни – це не уявні бойові одиниці, а цілĸом реальні ĸрасиві, заĸохані, живі люди”. Це люди, які захищали свою рідну землю доти, доки це будо можливим і які стали на захист не лише України, а й цінностей усього демоĸратичного світу. Розповідати їхні історії — це спроба їм подякувати та не дати світові забути про них або ж взагалі їх не знати. Крім того, зібрані від реалізації книги кошти будуть передані на справи, що наближатимуть перемогу України, а також на підтримку українських родин, які втратили своїх захисників у Маріуполі. А всі внески на пейпал благодійного фонду Родини Квятковських (a.kvyatkovsky[email protected]) будуть передані на логістичні потреби бригади Азов.
Засновниця Асоціації української молоді в Мілані UaMi Зоя Станковська у розмові з Анною Зафесовою, яку організував інформаційний рух ForzaUcraina.it розказала, що ідея вони долучилися до організації виставки в Мілані для того, щоб зробити ці історії відомими в Італії і продовжувати привертати увагу до реальності війни: “Ми хотіли розповісти і показати, що сталося з цими молодими людьми, засвідчити їхню мужність та вказати на причини, які спонукнули їх піти на захист своєї країни”. Крім того, організатори також хотіли розповісти про те, як ці люди живуть зараз. У багатьох з них склалися різні долі. Й досі приблизно 2 000 людей, не тільки азовців, перебувають у російському полоні у нелюдських умовах. Росія не дотримується принципів Женевської конвенції щодо полонених і про це варто постійно нагадувати і привертати увагу. Зоя зауважує, що їй часто доводиться наголошувати, що “війна, на жаль, зробила з людей масу. Часто, коли ми говоримо про масу, ми стаємо байдужими. Але коли ми говоримо про окремих людей, це зовсім інше”. Тому розповідати про український народ і розповідати про чоловіка твоєї подруги в Італії справляє зовсім інше враження.
Саме через приватний вимір історій про захисників Маріуполя, виставка є дуже важливим інструментом комунікації. Адже всі ці історії сплетені “з телефонних розмов, які чули стіни зруйнованої “Азовсталі”, з повідомлень, які надсилалися з оточеного гарнізону, з почуттів, застиглих у лініях малюнків закоханих”. У книзі та у історіях на виставці є уривки переписок та дзвінків, QR-коди з відео із приватних архівів героїв, фото та присвячені їм вірші. Саме такі речі допомагають перетворити масу людей на людину з її особистою історією і щоб донести ці історії до якнайширшої публіки: “Ми шукали місце, де цю виставку могла б побачити різна публіка, тому що на виставки в закритих приміщеннях зазвичай приходять тільки ті люди, які приходять туди цілеспрямовано, а через вулицю Данте проходить дуже велика кількість людей, які просто зупиняться подивитися, бо з фотографій на них дивитимуться “Очі Маріуполя”, — розповідає Зоя.
Проте зробити це можливим саме в Італії, затребувало чимало зусиль. З нагоди проведення виставки Анастасія ділиться своїми емоціями в соцмережах щодо цієї “спільної маленької перемоги”, адже “Привезти виставку про українських захисників в Італію — це складно. Країна промита російською пропагандою”. Вона пише, що це чіткий виклик для всіх, і в першу чергу для місцевої влади, яка знає “що говорять на расії про Азов” і після детальної перевірки і численних правок все ж таки чітко визначилась “з ким вона і за кого”. Керівництво міста визначилась безкомпромісно, бо виставку поставили в центрі Мілана аби розповісти правду про Азов.
Такий ляпас російській пропаганді не залишився непоміченим. Міланський муніципалітет “атакували” близько 200 листів протесту від Антифашистського комітету Донбасу та Комуністичної рефундації, у яких вимагали негайно закрити виставку. Про це розповідає Массіміліано Меллей, написавши статтю на захист організації виставки. Така реакція стала темою вищезгаданої дискусії на ForzaUcraina.it. Массіміліано Меллей, модеруючи дискусію, заявляє, що з першого ж дня виставки вибухнуло дуже багато полеміки і звинувачень у націоналізмі з боку дуже малих груп. Він наголошує на тому, що такі “дуже галасливі” демонстрації, насправді “нерепрезентативні”, про що свідчить хоча б той факт, що під час цієї полеміки 50 000 людей, міланців і неміланців, аплодували українському гімну на стадіоні Сан-Сіро під час матчу Італія-Україна.
На звинувачення в націоналізмі необхідно відповідати, але Массіміліано задається питанням, чи взагалі варто давати відповідь, і яку саме відповідь можна дати. Журналістка Анна Зафесова вважає, що не варто приділяти їм уваги, бо після дев’яти років розмов про українських нацистів, після зусиль стількох науковців та журналістів розповісти правду про Україну, ті, хто все ще запитують про нацизм в Україні, або зовсім не проінформовані, або роблять це навмисно. І “роблять вони це для того, щоб змусити нас замість того щоб розповідати про те що відбувається, говорити про них, захищатися від звинувачень у нацизмі (а у пересічної людини, яка мало що знає про Україну, одразу ж закрадається думка, якщо вони захищаються, то є від чого). Те що ми повинні робити, – підкреслює Анна – це розповідати історію, якщо ми почнемо реагувати на цих персонажів і змінювати порядок денний, ми помиляємося. Ми не повинні втягуватися в ці питання, замість того, щоб говорити про те, що відбувається насправді”. Чимало італійських видань написало про цю полеміку зі статтями з гучними заголовками, але Зоя у свою чергу висловлює надію на виставку і на те, що люди все ж звернуть увагу на дії та факти, що вони не просто читають заголовки, а й дивляться на зміст.
Ситуацію прокоментувала у Facebook також Анастасія Дмитрук: “Головні шпальти найбільших італійських видань пишуть про виставку “Очі Маріуполя”! А саме про те, як ці очі розкривають жертв російської пропаганди. В суботу рускій мір в Мілані озброївся гучномовцями, скотчем і своїми убогими агітками і вийшов водити хороводи навколо нашої виставки про захисників Азовсталі та про Азов. Що ж. Це добре, що навіть за півтори тисячі кілометрів рускій мір відчуває у наших героях загрозу своєму існуванню”. Далі вона зауважує, що у відповідь на таке обурення, місцевий депутат написав у своєму інстаграмі, що запропонує муніципалітету залишити цю виставку у центрі Мілану до закінчення російського вторгнення в Україну.
Після бурі, що здійнялася навколо виставки, Генеральний консул України в Мілані Андрій Картиш, коментуючи ситуацію для видання Adnkronos заявив: “Нещодавня полеміка навколо виставки […] вкотре демонструє, наскільки впливовою є російська пропагандистська машина”. Але він висловив і глибоке переконання у спільності цінностей та намірів України та Італії і віру в здатність сучасної людини відрізняти реальність від обману і факти від пропаганди. Також високоповажний консул додав: “Ми безмежно вдячні італійцям, які з самого початку проявили свою підтримку і людяність, а також тим, хто, спочатку був скептично налаштований, але прислухався до нас і став на бік українського народу, даючи нам наснагу сили продовжувати опір”.
В неділю 17 вересня асоціація UaMi організувала мітинг на захист виставки, закликаючи перехожих не зупинятися, а зазирнути в очі правди та відчути, що таке сміливість, відвага та незламність. Виставка завершилася, але як заявила авторка проєкту: “ Мілан – це тільки початок”.