Схід українського сонця Донбас — це Україна. Справжня історія українського Донбасу та колоніальний міф Росії

5 жовтня на фестивалі геополітики Mare Liberum, який щороку проходить в місті Катанія на італійському острові Сицилія, відбулася перша презентація італійського перекладу книжки Катерини Зарембо "Схід українського сонця", який вийшов у видавництві Linkiesta Book

22 вересня італійський переклад “Сходу…” з’явився в книгарнях під назвою “Донбас — це Україна. Справжня історія Донецької та Луганської області та колоніальний радянський міф”, це перший переклад на іноземну мову видання, яке в Україні отримало схвальні відгуки як і від працівників сфери, так і від читачів. Перша офіційна презентація “Донбасу” відбулася 5 жовтня на фестивалі геополітики Mare Liberum, який щороку проходить в місті Катанія на італійському острові Сицилія, і збирає професіоналів з усієї Італії. Цього року у фестивалі взяли участь  міністр закордонних справ Італії Антоніо Таяні, директора дослідницького центру IAI Наталі Точчі, журналістка Il Foglio Чечілія Сала. Презентувати італійський переклад “Сходу…” приїхала особисто з України авторка книги Катерина Зарембо, перекладачка Ярина Груша та головний редактор Linkiesta Крістіан Рокка.

У своїй книзі Катерина Зарембо розповідає багато історій особистостей та організацій які ідентифікують себе не проросійськими, а українськими. Її дослідження вона розвінчує міф ізольваного регіону, який населяють шахтарі та бандити і культура якого набагато ближча до Москви, ніж до Києва, і робить це деколонізуючи імперіалістичний російський міф, який живиться радянськими наративами та путінською диктатурою.

Публікуємо переклад інтерв’ю з Катериною Зарембо, яке вийшло на сайті Linkiesta 

Почнімо з того, що пишеться Донбас, а не Донбасс. Сам факт того, що в Італії більш поширена друга версія, відкриває очі на війну культури, у якій бореться Україна і в якій сміливі українці будуть боротися навіть після російського вторгнення, щоб раз і назавжди показати Заходу свою українську ідентичність. Цей список можна продовжити: Київ, а не Кієв; Львів, а не Львов; Харків, а не Харьков; Дніпро, а не Днєпр. Питання про Донбас чи Донбасс – це зовсім не примха мовознавців, а ортографічне відзеркалення колоніального гноблення, яке вже десятиліттями змушує світ постійно задавати питання щодо того, кому належить цей, окупований російськими військами разом із містом Луганськ (а не Луґанск), регіон на Сході України. Насправді книжка мала вийти набагато раніше, ще півтора року назад. Останнє інтерв’ю з авторкою було заплановано на 24 лютого 2022, того самого дня, коли Росія напала на Україну, змінивши не тільки долю книжки, а й долю мільйонів людей. 

Як народився міф проросійського Донбасу? Звідки росте його історичне та культурне коріння? 
Донбас – це загальний термін, який відображає лише індустріальну частину історії та ідентичності регіону. Спочатку Російська імперія, а потім Радянський Союз доклали чимало зусиль, щоб русифікувати регіон, як мовно, так і етнічно, за допомогою чисток, терору та примусових міграцій. Наведу лише один приклад: на початку 20-го століття приблизно 65 % населення регіону розмовляли українською мовою, тоді як на початку 21-го століття – лише 10 %. Це правда, що до 2014 року населення Східної України переважно виступало за економічну інтеграцію з Росією, а не за інтеграцію до ЄС. Але важливо зрозуміти, що до 2014 року, коли Росія розпалила війну проти України, мати проросійські налаштування не означало виступати проти України. Інтеграція з Росією була лише одним із потенційних проєктів (поряд з інтеграцією України до ЄС), які розглядалися в Україні і який мав своїх прихильників не лише на Донбасі а й в інших регіонах. 

Які міфи, на твою думку, найважче ровінчувати? Край шахтарів? Репутація регіону, де процвітає злочинність? Або які інші? 
Сьогодні для України дуже важко розвіяти міф про громадянську війну на Донбасі, якої насправді немає – це поняття просто не відповідає дійсності. У Донецькій та Луганській областях ніколи не було сепаратистського руху, і для нього не було жодних підстав. Будь-яка локальна характеристика – чи то мова, релігія, важка промисловість тощо – не є ексклюзивною лише для цього регіону України. На референдумі 1991 року понад 80 % населення регіону проголосувало за незалежність України і подальші опитування продовжували свідчити про лояльність до української держави. Навіть Віктор Янукович, обраний президентом України в 2010 році, який раніше був головою Донецької облдержадміністрації і користувався широкою підтримкою в регіоні, не поділяв жодних сепаратистських чи федеративних програм. 

Цей колоніальний наратив спочатку підживлювався Радянським Союзом, а потім диктатурою Владіміра Путіна. Чи помітила ти якісь відмінності в цих наративах чи в акцентах на певних темах? 
Так, відмінностей дуже багато. Одна з них полягає в тому, що Владімір Путін просуває наратив, якого раніше не існувало – це наратив про сепаратизм і «народ Донбасу». До 2014 року його не існувало ні в Радянському Союзі, ні в Україні. Росія розвиває ці ідеї у рамках більш широкого наративу про громадянську війну. Це міф, який Росії, нажаль, вдалося успішно просувати в західних суспільствах. 

В одному з розділів книги ти називаєш села Східної України хранителями українськості. Чому і наскільки це так?
У Радянському Союзі урбанізація йшла нога в ногу з русифікацією. Якщо на початку 20-го століття міське населення на території сучасного Донбасу становило 10 %, а сільське – 90 %, то через століття відсоткове співвідношення обернулося навпаки. Справжня українська мова та культура збереглися в сільській місцевості, тому що села були просто надто малими і невпливовими, щоб загрожувати радянській владі, особливо після того, як регіон сильно постраждав від репресій і Голодомору – штучного голоду, запровадженого Сталіним, щоб покарати українських селян, які чинили опір колективізації. Деякі села, такі як Званівка та Олександро-Калинове, стали колисками української мови, церковного життя та культури.

У своїй книзі ти розповідаєш, що 2004 став вирішальним роком, у якому дуже посилилася демонізація Донбасу. Чому це сталося? 
2004 рік був роком Помаранчевої революції в Україні, яка спалахнула після фальсифікації результатів президентських виборів. На тих виборах було два основних кандидати: Віктор Ющенко, який провів передвиборчу кампанію з проєвропейською програмою, і Віктор Янукович, який сповідував проросійські ідеї. Партія регіонів, до якої належав Віктор Янукович і яка була правлячою партією в Донецькій і Луганській областях, була тісно пов’язана і асоціювалася з олігархією і кримінальними колами Донбасу – фактично, сам Янукович був колишнім ув’язненим. Таким чином, репутація партії та її брудні методи ведення політики монополізували голос регіону. Важливо також відзначити, що Партія регіонів провадила авторитарну політику в регіоні та контролювала місцеві ЗМІ, тому місцеві опозиціонери мали дуже малі шанси бути почутими за межами регіону.

Як так сталося, що навіть деякі українські інтелектуали зрештою повірили в цей наратив проросійського Донбасу?
Справа в тому, що Україна була дуже централізованою державою. Столиця не дуже цікавилася тим, що відбувається в регіонах, а самі регіони погано комунікували між собою. Лише в останні десять років у нашій країні з’явився інтерес до внутрішнього розмаїття України. Наприклад, з’явилися книги і статті про кримських татар, грецьку та угорську меншини, про євреїв тощо. Книжкові та культурні фестивалі проходять не лише в столиці, а й у різних містах з півночі на південь та зі сходу на захід. До 2014 року міжрегіональна комунікація не була такою розвиненою, як сьогодні.

Одним із чинників цього наративу є також географічна відстань Донбасу від столиці: порівняно з відстанню від Києва до Львова, потрібно додати ше півтори сотні кілометрів. Чи допоміг, на твою думку, той факт, що багато жителів регіону знайшли притулок у різних західноукраїнських містах, зменшити культурну дистанцію між українцями щодо «Далекого Сходу»? 
Так і ні. Дійсно, інтелектуали з Донецької та Луганської областей, а також діячі культури, письменники та журналісти стали набагато помітнішими після російського вторгнення у 2014 році, коли вони були змушені покинути свої домівки і знайшли притулок у Києві, Львові та інших містах України. Однак на побутовому рівні напруженість зберігається. Війна все ще призводить до поляризації суспільства, а відмінності не завжди сприймаються з розумінням.

Ти зосередила свою роботу на історії українських спільнот та рухів, що діяли в Донецькій та Луганській областях у період між 2000 та 2014 роками. Нас особливо вразила історія Юрія «Юрко» Матущака, який у 2000-х роках був членом символічної донецької організації «Поштовх». Чому його історія стала важливою сторінкою в історії українського відродження?
Історія Юрія Матущака мені особливо близька. Хоча проукраїнське дисидентство завжди було характерним для Східної України – наприклад, більшість українських дисидентів і правозахисників у радянські часи були вихідцями з цього регіону – Юрій був представником нового покоління, яке виросло в незалежній Україні, вважало себе українським і не хотіло миритися з пострадянщиною в регіоні. За роки студентства в Донецькому національному університеті він заснував студентську організацію, яка брала участь у багатьох проєктах, спрямованих на популяризацію української історії, фольклору та національного відродження. Він був одним із голосів, яким я присвятила свою книгу: молодий українець, який хотів жити у вільній і демократичній Україні, який, незважаючи на вороже політичне середовище і брак ресурсів, відстоював свою позицію і вірив у свою справу. Його значення і вплив були настільки великими, що навіть сьогодні кількість його шанувальників і послідовників зростає. На жаль, Юрій не зміг цього всього побачити, бо загинув у бою на Донбасі в серпні 2014 року, захищаючи Україну від російських окупантів. У Києві з’явилася вулиця імені Юрія Матущака. Особисто я відчуваю, що втратила друга, навіть якщо не була з ним знайома.

Мусульмани патріоти України становлять лише 1,5 % віруючих усіх конфесій в Україні, але мусульманські громади відіграли досить цікаву роль в історії Донецької та Луганської областей. Яку саме?
На сході України існувало кілька мусульманських громад, деякі з яких були пов’язані з місцевими політичними діячами, тоді як інші представляли низові релігійні організації. Останні відчували себе приналежними до української громадянської ідентичності з моменту їх заснування у 2008 році, і їхня політика не змінилася у 2014 році, коли вони засудили російську агресію. Цікаво, що колишній муфтій мусульман України Саїд Ісмагілов служив в українській армії парамедиком з початку повномасштабного вторгнення.

До війни багато європейців знали про Донбас майже виключно завдяки найбільш репрезентативній команді – донецькому «Шахтарю». Яку роль відіграли ультрас в утвердженні української ідентичності? 
До 2014 року ультрас мали певну перевагу над рештою українців: якщо в деяких областях більшість населення ніколи не виїжджала за межі регіону, не кажучи вже про Україну, то футбольні фанати були тими, хто об’їздив усю країну, і мали розвинене почуття національної ідентичності та єдності. Крім того, вони мали навички вуличної боротьби, як це зазвичай буває у випадку запеклих вболівальників. Саме вони захищали протестувальників Євромайдану в Донецьку – так, у Донецьку теж був Євромайдан, як і в багатьох інших містах України, – коли так звані тітушки нападали на протестувальників.

Для нас, італійців, Луганськ ще більш загадковий, ніж Донецьк. Щоб прояснити ситуацію, ти розповіла нам про надзвичайну роботу мистецького об’єднання СТАН, а також про цікаву динаміку між мистецтвом як протестом і протестом як мистецтвом. Що тебе найбільше вразило в цій історії? 
Я, мабуть, трохи співпереживала СТАНу. Оскільки я виросла в Києві, я мала змогу спостерігати за деякими підпільними мистецькими спільнотами, такими як СТАН. Це була різноманітна спільнота, в якій співіснували різні ідентичності: одні митці, що входили до неї, розмовляли українською, інші – російською (всі володіли обома мовами). Деякі члени СТАНу вступили до лав Збройних сил України після вторгнення Росії, інші стали відомими українськими письменниками та художниками. Інші, їх меншість, втекли до Москви. Врешті, наскільки це було можливо, СТАН прагнув бути частиною української мистецької сцени і черпати натхнення з неї, а не з російської, незважаючи на її територіальну близькість.

Переклад Катерини Мички 

 

Le newsletter de Linkiesta

X

Un altro formidabile modo di approfondire l’attualità politica, economica, culturale italiana e internazionale.

Iscriviti alle newsletter