На початку повномасшабного вторгнення за указом президента Володимира Зеленського в Україні було створено Інтернаціональний легіон, до складу якого увійшли іноземці, які вирішили воювати на боці України. І якщо рішення багатьох українців добровільно піти в лави збройних сил, щоб захищати власну країну здається зрозумілим, вибір, яким керуються іноземці не настільки вже й очевидний.
У складі Інтернаціонального легіону служать бійці різних національностей, в тому числі й італійці. Італія — це та країна, де російські пропагандисти поводяться, як у себе вдома, але не зважаючи на потуги Кремля є італійці, які готові віддати своє життя за Україну, тому що “Україна — це Європа і не можна залишатись осторонь”.
Щоб отримати дозвіл на це інтерв’ю мені знадобилось не мало часу, але всі докладені зусилля того вартували. У домовлений час з іншого боку екрану комп’ютера з’являється молодий хлопець у формі ЗСУ. Його звуть Юрі, йому 28 років і з лютого цього року він воює в Україні проти російського вторгнення. Я роблю акцент на його не зовсім італійському імені, а у відповідь чую, що я не єдина, і що він використовує його також в якості позивного. У Юрі попереду два вихідних і поки він разом зі своєю дівчиною йде до ресторану, ми говоримо про цю жорстоку війну, і про те, що спонукнуло його, італійця, прийняти таке важливе і кардинальне рішення і полишити комфортне гарно сплановане життя для того, щоб боротися зі злом.
“В мене була стабільна робота, спокійне життя, я працював дальнобійником. Але фактично з минулого року я почав цікавитись ситуацією в Україні, дивився відео і новини, що надходили з фронту і що разу мені було важко лишатися осторонь. Тож я полишив все і поїхав до України, не володіючи жодною конкретною інформацією. Зрештою все склалося добре і я зміг записатися до лав збройних сил. Я хотів допомогти, я міг стати волонтером, але я завжди хотів бути військовим. В Італії в мене не було такої можливості, я її отримав тут”, — відповідає Юрі на моє запитання чому він прийняв рішення захищати Україну.
Як українка я безмежно захоплююсь його вчинком, але розумію, що навряд чи його сім’я та друзі розділяють мій ентузіазм. “Від своїх батьків я це приховував до останнього, вони дізнались про мої наміри, коли я вже був у Львові. Мої батьки й досі не можуть собі пояснити чому я поїхав. Пожертвувати своїм життям задля країни, яка не є Італією — рішення, яке багатьом важко зрозуміти. Відколи моя нога стала на українську землю, я врахував, що можу померти в будь-яку хвилину і я не одноразово ризикував”.
Юрі розказує мені про те, як на початку воював в батальйоні Карпатська Січ разом з іншими іноземцями, в основному з Латинської Америки, з ними він розмовляв іспанською: “Я був з ними десь 5 місяців. Ми базувались біля Лиману. Ротація відбувалась кожні чотири дні і потрібно було утримувати лінію фронту, тож ми знаходились в добре укріплених бліндажах. Ми постійно потрапляє під російські артилерійські обстріли, проти нас застосовували фосфорні бомби та магнієвими боєприпаси. Навіть в туалет не можливо було вийти, бо навколо сиділи снайпери, які могли в тебе зняти у будь-який момент”.
Зважаючи на такий важкий військовий досвід, у мене одразу виникає питання, чи змінив би він щось, якби міг повернути час назад. Я дивлюся на його реакцію і фізично відчуваю здивування від мого запитання: “Ні. Ні. Я навпаки поїхав би раніше і так довго не роздумував. Таким чином я б провів більше часу в Україні і допоміг би більше, ніж я вже зробив”, — відповідає Юрі так, наче це рішення було найбільш очевидним в його житті.
Війна змінює людей і залишає по собі сліди, що не стираються з пам’яті. Тож моє наступне запитання до Юрі про те, що його найбільш вразило, хлопця який раніше ніколи не служив, а тут потрапив на нуль.
“Це називається ПТСР”, — відповідає і сміється. Це лише 4 букви, але в них прихований божевільний вплив війни на людину. — Я захоплююсь з яким спокоєм він про це говорить. А сама думаю про те скільки людей в Україні страждатиме на пост травматичний синдром і що всій європейській спільноті доведеться мати справу з новою реальністю, яка вже триває. В Україні бойові дії йдуть з 2014 року і країна має справу з наслідками фронту, але зараз їх масштаб реально неосяжний. — Думаю, що те що я побачив, ніколи не зітреться з моєї пам’яті. В підрозділі в якому я служу зараз, ми ходимо на штурм, тож можете уявити, з чим маємо справу. Наприклад, нам треба взяти позиції, які були в росіян і їх попередньо вже штурмували українці, тож на полі бою, про це жахливо говорити, але бачиш трупи в різному вигляді. Там, де я був раніше , я бачив те ж саме. Ти постійно перебуваєш за два кроки від смерті і кожен новий день — це подарунок. Я захоплююсь українцями, вони воюють з серцем”.
З початку повномасштабного вторгнення пройшло більш, ніж півтора року. Декілька місяців тому розпочався контрнаступ від якого багато хто очікує швидких і значущих результатів. Відтак я запитую Юрі, що, на його думку, може стати переломним моментом в цій війні: “Думаю, що хід війни визначить додаткове постачання європейської зброї. На мою думку, Україні потрібна зброя різного типу: артилерія, боєприпаси. Іноді навіть боєприпасів не вистачає. Ми воюємо з не дуже надійними рушницями АК47 радянського виробництва, яким 40 років і коли стріляєш він іноді заклинює”, відповідає Юрі.
Зрозуміло, що після стількох місяців війни потрібні також і поповнювати солдатські лави. Зараз з тією зброєю, що є, Україна може стабільно утримувати лінію фронту і відвойовувати якісь свої території, “але потрібно повне перезавантаження зі зброєю таким чином, щоб можна було організовувати боротьбу по-іншому, наприклад артилерійські системи, які ще не надійшли, могли б допомогти відвоювати територію”, — додає Юрі.
Найважливіший фронт цієї війни в Україні, там де воюють зі зброєю, там де кожен сантиметр землі відвойовується кров’ю чоловіків. А ле не менш важливий і тил, який працює на підтримку нації на культурному, політичному і військовому рівнях. Тим не менше залишається низка людей, які в цьому не вбачають сенсу. Для Юрія ж, який свідомо прийняв таке рішення, картинка повністю склалась. “Почнемо з того що, і це також одна з причин чому я приїхав сюди, Україна — це Європа. За 13 годин їзди машиною від моєї домівки йде війна. І люди не можуть залишатись байдужими і відвертатись, чи вболівати за Україну, як за улюблену команду на стадіоні. Тут кожного дня відбуваються військові дії. Ця війна дуже схожа на Другу світову через те, як вона проходить. Більш ніж на третю світову, з мого досвіду, вона більш схожа на другу, на ту, що я вивчав на уроках історії. Тут не можна залишатись байдужими. Я бачив тут багато машин з італійськими номерами, волонтерів, але потрібно робити більше, можна робити більше”.
Поки ми розмовляємо поруч з Юрі з’являється його дівчина. Я не хочу його більше затримувати, бо добре знаю, що означає для військового провести час з дорогою людиною. Але мушу спитати щодо його планів після війни. “Я закохався в цю країну, тут мій другий дім. В липні я повернувся на два тижні в Італію, залікувати мікротріщину в меніску, яку я отримав внаслідок бомбардування під час ротації. Я повернувся до Італії, щоб полікуватись і відпочити, але головою я був в Україні. Я був з батьками, зустрічався з друзями, але мені гірко це усвідомлювати, я не почувався вдома. Тепер мій дім — це Україна”.
В той час, коли для багатьох українців, що тікають від війни, Італія стала безпечним портом, Юрій — італієць, який прийняв цю війну і в своєму серці знайшов місце для цілої країни, для України.