Позивний "Італієць" В Італії презентували фільм Crossfire, документальне розслідування про справу Віталія Марківа

Гучна справа безпідставно обвинуваченого українського солдата з італійським громадянством Віталія Марківа у смерті журналістів Міронова та Роккеллі у травні 2014 року під Слов’янськом у фільмі, який роз’яснює про співучасть тих, хто підтримав “фашистські тези” аж до вердикту про невинність

LaPresse

Вкінці 2023 року на італійські екрани вийшов фільм “Crossfire (Перехресний вогонь)”, документальна стрічка про загибель журналістів Андрєя Міронова і Андреа Роккеллі 24 травня 2014 року у Слов’янську Донецької області, який на той час був під контролем проросійських сепаратистів. Під час обстрілу був поранений також і французький фотограф Вільяма Рогелон. В центрі документальної оповіді арешт та процес над українцем Віталієм Марківим, солдатом Національної Гвардії з подвійним італійсько-українським громадянством, якого звинуватили в умисному вбивстві занадто “зацікавлених” журналістів, що прагнули задокументувати злочини “фашистів” Києва. 

Стрічка фінансувалася за рахунок кампанії краудфандинга і завдяки внеску фундації Justice for Journalists (Справедливість для Журналістів). 

Відправною точкою роботи над матеріалом, підготовленим Крістіано Тінацці разом з Даніло Еліа, Ольгою Токарюк і Рубеном Легаттола, стала загибель Міронова і Роккеллі, жертв перехресного вогню вздовж лінії фронту, яка розділяла проросійських сепаратистів й українських військових. Правда занадто проста, аби задовольнити любителів чорної сторони і тих, кому потрібно підтвердити благородну природу спротиву війни Москви проти України.

А кінцевою точкою розповіді стало завершення процесу, який попри тернистий шлях (через вирок в першій інстанції , апеляцію та касацію) визнав невинність Віталія Марківа.

“Crossfire” — це визначний приклад журналістського контр-розслідування, це дуже довга робота на місці з використанням справжніх доказів та свідчень; це щось, що значно відрізняється за стилем і журналістським вмістом від розслідування по-італійськи фактично звуженого до практики збору даних, розповсюдження і глорифікації обвинувачувальних актів, як і сталось цього разу, зі звичайними обвинуваченнями, підкріпленими механізмами корпоративної солідарності, чиї найбільші видання італійських медіа від FNSI до Articolo 21 твердо стояли на засудженні Марківа було засуджено в якості відшкодування колезі Роккеллі.

Зародження цього кафкіанського процесу теж відбулось з подачі журналістської руки, а саме зі статті, опублікованій на сайті італійського видання Corriere della Sera в 2014. Це був переказ розмови Марківа з італійським журналістом, але не авторкою статті.  В 2017 році цю статтю було інтерпретовано як приховане зізнання у вбивстві. Марків, який тоді охороняв свої позиції, за майже два кілометри від місця, де Роккеллі і Міронов були вбиті, начебто спланував (а потім ще й заявив про це засобам масової інформації!) вбивство журналістів, попри те, як продемонстровано в документальному фільмі, з цієї відстані він не міг впізнати і розпізнати зовсім нікого на стороні контрольованій сепаратистськими силами. Ні солдатів, ні цивільних, ні друзів, ні ворогів.

Глядачі документального фільму зможуть оцінити як повну несправедивість обвинувачень на адресу Марківа, так і їх ідеальну співзвучність з антиукраїнськими упередженнями, які з 2014 по 2022 рік, і навіть сьогодні супроводжують розповіді про боротьбу десятків мільйонів українців за європейську мрію після Євромайдану.

Презумпція винуватості, що й досі лунає в бік “фашиста” Марківа з іншого боку ідеально відгукується з пом’якшуючими  “антинацистськими” обставинами, які досі мільйони італійців вбачають в спеціальній операції Путіна. Суд міста Павія, який засудив Марківа в першій інстанції, став жертвою московських наративів настільки сильно, щоб в мотивуючій частині рішення суду “українськими повстанцями” були названі не проросійські сепаратисти, а регулярні українські війська.

Захисник Марківа, адвокат Раффаеле делла Валле, після вироку в першій інстанції, заявив, що за 52 роки своєї кар’єри він жодного разу не бачив нічого подібного.

Але у всесвіті альтернативної правди, який живе завдяки силі рублів, залякуванням і підлабузництву, протягом двох десятиліть у венах італійських засобів інформації та політики тече лімфа з перекручування історичної реальності фактів, які стосується також і відповідальності за злочини, якими усіяні війни Москви.

Юридичний кейс, війна, журналістське розслідування, довга робота на місці аби зрозуміти, що ж з насправді сталось 24 травня 2014 року під Слов’янськом. «Crossfire» — це розслідування журналістів Крістіана Тінацці разом з колегами Даніло Еліа, Ольгою Токарюк і Рубеном Лагаттола, яке тривало три роки. Під час зйомок було взято інтерв’ю у десятків людей, в більшості журналістів і фотографів, які знаходились у травні 2014 року у  Слов’янську на Донеччині, який на той час перебував під контролем проросійських сепаратистів під керівництвом славнозвісного “Стрєлкова” Гіркіна, де російський журналіст Андрєй Міронов й італійський фоторепортер Андреа Роккеллі отримали смертельні поранення під час виконання своєї роботи. 

Це кейс, отримав резонанс в Італії і за кордоном, зокрема й через великі сумніви щодо обвинувачень і самої процесуальної процедури, а також вироку в першій інстанції, який врешті закінчився повним зняттям обвинувачень з Марківа.

Аби відновити детально всю картину подій і роз’яснити те, що залишилось в тіні, Тінацці та його колеги знайшли і вперше взяли інтерв’ю у ключових свідків тієї трагічної події і провели науковий аналіз місцевості, де відбулися трагічні події, використовуючи технології 3D.

Фільм було реалізовано завдяки кампанії кроудфаундингу, а також внеску фундації Justice for Journalists (JFJ), партнера Платформи Європейської ради із захисту журналізму і безпеки журналістів. Під патронатом FIDU (Італійської федерації прав людей), а також асоціації Nessuno tocchi Caino.

Переклад Катерини Коваленко