Пане Президенте, пане секретарю, сенаторки та сенатори, я не буду довго ходити довкола, не буду витрачати багато повітря аби сказати правду, щиру правду, просту, прозору і сильну, таку ж сильну як і українці: ми повинні продовжувати постачати зброю, ми повинні допомагати тим, хто сьогодні бореться за свободу, за свою свободу, за свободу України і за нашу свободу, свободу європейців та італійців.
Маю сказати, пане Президенте, мені дуже тяжко поєднувати ланки в ланцюгу, які зв’язують нас з Україною та її спротивом, і мені здається безглуздим вкотре це пояснювати після двох років великої війни, що вони борються й за нас. Можливо, ці причинно-наслідкові зв’язки змотивують нас допомагати більше українцям, якщо для підтримки українців нам не досить такого простої істини як: українці боряться за свою свободу, а ми просто повинні надавати їм допомогу, підтримку, солідарність і зброю.
Повторюю ще раз слово “зброя”, яка необхідна українцям, щоб боронити себе і нас, щоб боронити метри своєї землі, домівок, міст, родин, фруктових дерев, домашніх тварин, дитячих кімнат, дітей, матерів, братів, окопи. (Ви взагалі уявляєте, що таке сидіти в окопі в січні?)
Поля, які колись були родючими, дороги, магазини, бари та кав’ярні, смак кави, цінності, які ніколи не змінюються такі, як щастя та надія, за які зараз воюють українці, а ми італійці часто сприймаємо їх як буденність. Демократія, їжа, вода, гуманність, життя з його кольорами, які відрізняються від білого кольору розбитого цементу та сірого кольору руїн, від чорного кольору вирв, які залишаються в землі після ударів бомб.
Ми дуже часто упираємося говорити слово “зброя” і не лише через лицемірство, якого теж вистачає, а й тому що “зброя” — це заперечення життя. “Зброя” — це інструмент, який вирішує, чи будуть жити інші, чи ні, чи будемо жити ми з вами, чи ні. Зброєю погрожують, її бояться, нею вбивають і саме тому сьогодні ми приймаємо відповідні рішення. Російська зброя погрожує, залякує, вбиває щодня в Україні. Російські ракети, дрони, гаубиці, бомби, міни щодня вбивають українських солдат та цивільних, щодня знищують їхні міста, європейські міста, збільшуючи відстань між сьогодні та майбутнім, майбутнім для мільйонів людей, які позбавлені нормального мирного життя та можливості відбудувати це життя, підняти погляд з упевненістю, а не зі страхом перед російськими ракетами, дронами, гаубицями, бомбами та мінами, які вбивають і знищують. Сьогодні, завтра, післязавтра і знову післязавтра. Коли я закриваю очі, я мрію про мирну Україну, Україну без війни, вільну Україну без Росії на своїх територіях, без російських солдат у своїх будинках, у своєму житті та у своїх мріях. Іноді, пане Президенте, я задумуюсь над тим, про що мріють українці? Про безкінечну війну, про помсту, про розплату? Чи все ж таки вони мріють про те, що й ми? Про достойне життя, про пісні, про море, про нову пару взуття, про посміятися з друзями?
Пане Президенте, колеги, яким би відносним, маленьким, але все ж таки значущим з військових точки зору, не було б наше рішення на міжнародній арені, яка всі ці місяці підтримує Україну, це рішення пов’язане з можливістю для українців мріяти або принаймні просто уявляти інше життя, захищати їхні сім’ї, їхні домівки, їхні міста і наші з вами також. Ось і все. Україна сьогодні — це те, чим була Каталонія для Джорджа Орвелла.
Ми всі мріємо про день, коли українці зможуть нарешті вільно мріяти, зможуть відбудувати свої міста, день, в якому більше не буде поділу на пацифістів та головорізів. Цей розподіл на пацифістів і головорізів живить суперечки суспільстві, в нашому суспільстві вже два роки, і я думаю, що нам повинно бути дуже соромно за ці суперечки. В цьому питанні взагалі не повинно бути жодних суперечностей, в цьому питанні важливий тільки мій голос, наш голос на підтримку, якщо хочете вкотре повторю, України. Ось і все.
Всі довкола говорять про втому, про труднощі Європи та всього Західного світу у наданні допомоги Україні. Контрнаступ не мав особливих успіхів, Путін зубами тримається за завойовані землі, громадська думка стомлена і незосереджена, політики займаються виборами, рейтингами і бюджетами. Це все очевидні факти, але саме тому, що ця втома наростає, ми повинні опиратися їй, опиратися ще сильніше. Я хочу згадати про маленьку, але дуже вперту і чудову італійську щоденну газету “Il Foglio”, редакторів Паолу Педуцці та Клаудіо Чераза, які з першого ж дня повномасштабного російського вторгнення тримають увагу до України на перших шпальтах своєї газети. Про яку втому ми говоримо тоді?
В той час, коли ми стомлені від того, що говоримо про втому, українці стоять, борються, і боронять нашу з вами втому, наші з вами заклики до дипломатії.
Якщо Ви дозволите мені, пане Президенте, я звернусь до сенатора Ромео. Говорити про переговори з Путіним, сенаторе Ромео, про нашу геополітику, про наші аналізи на полі бою, штовхають нас тільки до уповільнення, до марнування часу і водночас до втрати репутації, нашої з вами репутації. Я говорю про нашу опозицію, яка не може знайти консенсусу щодо українського питання і говорю про нашу правлячу коаліцію, яка щодня віддаляється від реальності.Ми повинні сьогодні показати нашу з вами рішучість, побороти невпевненість та інерцію, речі, які не можуть собі дозволити українці.
Ось в цій книжці, яка стала жовто-синьою книжкою українського спротиву — її написав Крістіана Рокка, головний редактор Linkiesta, ще один із тих, які не здалися — в цій книжці Рокка згадує слова Тімоті Снадера про те, чим відрізняється щоденне життя українців від нашого життя. Це українці борються за себе, а не ми, ми просто постачаємо їм якусь частину зброї, але те, за що борються українці виходить за межі України.
Українці демонструють нам, що демократія може захищати себе. Президенте, Ви бачите ось цей уламок від червоної цегли? Він походить з містечка Нью-Йорк на Донбасі. Саме так воно називається Нью-Йорк, як і місто, де сталися теракти 11 вересня. Ніхто достеменно не знає, чому український Нью-Йорк називається саме так. Німці-колонізатори, які заснували це містечко могли думати про американське місто, чи про Йорк в Нижній Саксонії.
Більшовицька революція, Радянський союз вигнали німців з їхнього міста, їх депортували, бо вони були заможними, а значить ворогами народу. 19 жовтня 1951 року містечко, відоме своєю червоною цеглою, було перейменоване на Новгородське аби перекреслити присутній американський зв’язок у назві.
З 2014 року, після російського вторгнення на Донбас, український Нью-Йорк знову опинився на лінії фронту. Першого липня 2021 року місто повернуло собі своє історичне ім’я. Адже війни — це завжди про власні назви. Там на лінії фронту, українська письменниця Вікторія Амеліна вирішила заснувати літературний фестиваль — Нью-Йоркський літературний фестиваль, який говорить про свободу, біль та депортацію. Від будинку культури, в якому проводили фестиваль, після російської атаки не залишилося нічого, окрім ось цієї розбитої цегли. Вікторія Амеліна померла першого липня 2023 року через несумісні з життям травми, які вона отримала за чотири дні до цього під час обстрілу Краматорська. Вікторія там вечеряла зі своїми колегами-письменниками. Вона пила безалкогольне пиво, про це пише Паоло Джордано, один з італійських інтелектуалів, які дуже сильно відчувають цю війну, друг Вікторії та України. Поки вони п’ють безалкогольне пиво, смерть падає їм на голову. Віка вирішила від самого початку повномасштабного вторгнення свідчити про злочини Росії своїм мистецтвом, своєю роботою, своєю поезією.
Вікторії повинно було виповнитися 38 років у січні 2024 року. У першій книжці “Синдром листопаду” головний герой Вікторії виробляє емпатію, яка дозволяє йому переживати відчуття і біль інших людей, неначе вони були його власні. У глобальному світі, писала Віка, не буває локальних конфліктів, локальних проблем, локальних революцій. Відчувати біль, неначе він наш біль, Президенте, співпереживати разом — це не плач, це уламок, як ось цей, який проходить від тіла до тіла, через нашу свідомість і не дає нам спати. Я прошу вас, колеги, відчути цей уламок у вашій кишені, відчути його гострі кути і прочитати у його почорнілій структурі історію та пам’ять про місце його походження, його крик про те, що колись він був чиїмсь домом, школою, книгарнею, фабрикою, лікарнею.
Сьогодні ми голосуємо за те, щоб цей біль минув, шановні колеги. І за все те, все!, що ми не тільки можемо, що ми повинні зробити, щоб цей біль минув, щоб він полишив нас і полишив Україну, яка стоїть за всіх нас, за європейські цінності, за європейську душу, опираючись своїми тілами іншим тілам, опираючись своєю зброєю бездонному військовому арсеналу Путіна.
Давайте не перетворювати Україну та Фермопіли Європи, давайте зробимо з неї Афіни та Спарту, землі, які знову стануть містами, землі, куди повернеться життя та демократія. Демократія, яка іноді так помиляється.
(Оплески).
Переклад Ярини Груші