Було так: я втомилася боятися і втомилася дякувати.
Почну зі страху. Я пам’ятаю відчуття розгубленості і безпорадності у січні-лютому 2022 року – що я маю робити, якщо росія розпочне повномасштабне вторгнення? Де моє місце у ланцюжку громадянського опору? Що я вмію, чим можу бути корисна?
Відтоді минуло два роки великої війни, за які Збройні сили України, найкращі і найсміливіші з нас, дали таким людям, як я, можливість оговтатися і розробити план дій. Я виробила для себе кілька формул:
- Чим більше професійно підготовлених нас (у військовому розумінні), тим більше нас живих.
- Воювати мають всі, але не всі одночасно.
- Люди цивільних і військових професій мають бути взаємозамінними. Ну, принаймні кожен цивільний має знати, яке місце може зайняти в армії.
Отже, цим я і зайнялася: пошуком свого місця в армії. Почала з підготовки. Поспілкувалася з військовими і ветеранами, склала невеличкий план дій і почала його виконувати: спортзал, поглиблений курс тактичної медицини, курс молодого бійця. В Україні немає централізованої військової підготовки для цивільних, але є громадські організації, де колишні військові або добре підготовлені цивільні можуть навчити вас азам військової справи.
Я не знаю, яким є наразі обсяг моїх знань відносно необхідного. Припускаю, що дуже малим. Але кожен день тренувань і вивченням нового – поводження зі зброєю і компасом, вміння розрахувати дальність до об’єкту за його розміром, викопати окоп, розпізнати розтяжку, нести на собі людину моєї ваги, ба навіть витримати цілий день у лісі, без десяти чашок улюбленої кави і пуховика (виявляється, військовий одяг придумали не просто так, він добре тримає температуру і зігріває за умови правильної комбінації шарів) – дає мені забуте відчуття контролю і впевненості у власних силах. Я роблю те, чого раніше не робила, я навіть не думала, що так можу. В умовах втраченого відчуття безпеки і невідомості щодо майбутнього відчуття власної спроможності – це насправді багато.
Ну і щодо вдячності. Першого жовтня Україна святкує День захисника і захисниці. У цей день мої соціальні мережі були переповнені словами вдячності людям, які воюють і дають можливість більшості українців і українок жити відносно нормальним життям. Звичайно, ці люди більш ніж заслужили на вдячність – жодні слова не можуть відшкодувати того боргу, у якому ми є перед ними. Але самої вдячності замало. Цих людей потрібно замінити. А якщо замінити неможливо (норма про демобілізацію наразі відсутня у новому законі про мобілізацію), то хоча б встати поруч. Бо ті, хто зараз воює, не супергерої, більш придатні для війська, ніж хтось інший. Вони звичайні люди, такі, як всі інші. Такі, як ви. Такі, як я.
Чи це те, як я планувала жити своє життя? Ні. Я дослідниця і мати чотирьох дітей віком від 12 до 2 років. Я обожнюю свою сім’ю і люблю свою роботу. Думка про те, що мої діти не бачитимуть мене місяцями, що мій син-підліток протягом певного – тривалого – часу не отримає моєї поради чи підтримки після важкого дня, а мої маленькі не засинатимуть у моїх обіймах, розбиває мені серце. Я намагаюсь її відганяти.
Ми не вибирали війну. Але ми можемо вибрати, що робити під час війни. Який приклад, зрештою, подати нашим дітям. Можемо робити вибір, за який не соромно, і тоді і тільки так все буде добре. Сміливі ж бо, як заповідати класик української літератури Іван Багряний, завжди мають щастя.
І ще: мені завжди буде соромно, що я не зробила цей вибір раніше.
