Стратегічне баченняНовий етап розширення ЄС

Після великого розширення ЄС у 2004 році, який увійшов в історію під назвою “Великий вибух” (Big Bang), Брюссель розмірковує над прийняттям нових членів до європейської родини, щоб змогти протистояти імперіалістичній експансії Владіміра Путіна. Але для таких важливих кроків необхідно вибудувати сильну інтеграційну політику, яка наразі відсутня в ЄС

Bandiere europee fuori dall'Europarlamento
LaPresse/Jean-Francois Badias

Першого травня Європейський союз відзначатиме двадцятиріччя від дня найбільшого, п’ятого, розширення в своїй історії, яке охрестили “Великим вибухом” через кількість країн, які отримали статус члена ЄС. Розширення відбулося на Схід, охопило 75 мільйонів нових громадян та 10 країн, збільшивши таким чином кількість країн-членів від 15 до 25, а згодом до 27, коли до ЄС приєдналися Болгарія та Румунія (розширення 2007 року зазвичай вважають завершенням того, що відбулось у 2004 році, а не окремо шостим розширенням).

Естонія, Латвія та Литва свого часу були радянськими республіками. Чехія, Польща, Словаччина та Угорщина були частиною Варшавського пакту. Словенія оговтувалась від катастрофи внаслідок розпаду Югославії. Кіпр та Мальта свого часу були британськими колоніями (Кіпр і досі залишається спірною між греками та турками територією, це єдиний випадок в ЄС).

За декілька місяців до того на старому континенті відбулось паралельне розширення — розширення НАТО, яке стосувалось Болгарії, Естонії, Латвії, Литви, Румунії, Словаччини та Словенії, в той час як Чехія, Польща та Угорщина увійшли до Альянсу в березні 1999 року.

Розширення НАТО та ЄС зробили конкретною мрію 1989-1991 років, дворіччя, яке назавжди змінило обличчя Європи. Падіння залізної завіси і відкриття кордонів між країнами Центру та Сходу, балтійський шлях, падіння берлінської стіни (яку кирками листопадової ночі розбивав також і молодий італієць Давід Сассолі, експрезидент Європейського Парламенту), об’єднання двох Німеччин і різдвяний розпад СРСР після невдалого серпневого путчу.

Святкували цю двадцяту річницю розширення ЄС під час останньої сесії пленарного засідання Європейського парламенту в Стразбурзі, яка проходила з 22 по 25 квітня. Крім євродепутатів до святкування долучилася чинна президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн і багато важливих постатей, які безпосередньо брали участь у подіях двадцятирічної давності:  прем’єр-міністри, міністри закордонних справ і президенти десяти країн того часу, а також тогочасний президент ЄК Романо Проді, президент Європалати Пат Кокс і уповноважений з розширення ЄС Ґюнтер Ферхойгер.

“Щось схоже на диво, яке сьогодні було б неможливо повторити: саме так називає “Великий вибух” 2004 року ексуповноважений Ферхойген у розмові з Linkiesta. Чому? “В той час, як країни-члени ЄС так і країни зі статусом кандидата докладали чимало зусиль в цьому напрямку”, — пояснює він. Тоді всі зірки зійшлись, чого на жаль не можна сказати про наше сьогодні.

В той момент щирого ентузіазму, здавалось, що ідея об’єднаної Європи після століть внутрішніх конфліктів, після двох світових воєн і холодної війни нарешті стала дійсністю. Розширити периметр ЄС означало направити (щонайменше теоретично) також і в колишній східний блок місії миру та стабільності, демократії та економічного благополуччя, які є частиною ДНК європейського проєкту. Власне перше з цих понять і направляло той процес як необхідність стабілізувати ситуацію у тій частину континенту, яка пережила колапс Радянського союзу. Головними завданнями було реорганізувати і структурувати його, інтегрувавши до європейської родини.

Це підтверджує також і тогочасна президентка Естонії (перша жінка, яка обійняла таку посаду), Вайра Віке-Фрайберга: “Для нас, балтійців, бути прийнятими в ЄС означало віддалитись як надалі від Москви”.

“Враховуючи, що це не можливо було зробити географічно, нам довелось зробити це політично. Свого часу Кремль намагався перешкодити та загальмувати нашу інтеграцію до Європи”, — пояснює вона. Після 50 років насильницької русифікації, Латвія поверталась до свободи. “Президент Путін особисто сказав мені, що розпад СРСР був трагедією, це неймовірно як люди заснули з радянським громадянством, а прокинулись з латвійським”, — згадує експрезидентка. Потім зупиняється. І продовжує з гордістю: “Я йому відповіла, що то був найкращий день мого життя, для мене і для всіх латвійців”.

В залі були присутні молоді двадцятирічні європейці, які народилися вже після розширення ЄС. Вони мали нагоду поспілкуватися з представниками десяти країн, які святкували своє європейське народження, у форматі “питання-відповідь”. Їм відповідали тодішній угорський прем’єр-міністр Петер Медгессі, який підкреслив, що національна суверенність найкращим чином гарантується приналежністю до ЄС, а не залишаючись поза ним, а тодішня естонська міністерка закордонних справ Крістіна Оюланд повторила, що серед головних переваг долучення до європейського клубу стала гарантія безпеки. 

Виступ Оюланд став влучним щодо актуальності цієї річниці. Російська агресія проти України у лютому 2022 року повністю змінила уявлення європейців про власну безпеку, і ті попередження балтійських і центрально-східних членів, які вони безперервно повторювали, раптом конкретизувалися, а дискусії щодо розширення ЄС знов вийшли на перший план. 

Сьогодні в двері ЄС стукають Україна, Грузія, Молдова і значна частина західних Балкан: Албанія, Боснія та Герцеговина, Чорногорія, Північна Македонія та Сербія. Як і в 2004 році, розширення клубу одностайно вважається стратегічним обов’язком, але не тільки: вступ нових членів на європейську орбіту чітко визначається як геополітичний інструмент для стабілізації континенту і стримання імперіалістичних апетитів Владіміра Путіна (а також стримання економічного впливу Пекіна).

Про це чітко і зрозуміло говорить колишній міністр закордонних справ Литви Антанас Валіоніс: “Важко сказати, де була б зараз моя країна, якби не стала членом ЄС та НАТО. Ми всі бачимо, що сталось з нашими старими друзями в Молдові, Грузії та Україні. Всі країни, які ще досі не є членами європейських та євроатлантичних союзів, сьогодні мають великі проблеми”.

Війна Росії в Україні змінила все. Але те, що стосується України — це окрема делікатна розмова, коли мова заходить про розширення європейської сім’ї з різних причин і не лише з військових. Політична критика, про яку Ферхойген говорить Linkiesta — це “повільні дії ЄС у наданні Україні конкретної перспективи на вступ та як результат відсутність серйозної мотивації Києва для роботи з відповідними реформами, необхідними для вступу в ЄС”.

Звичайно, що “це складна країна, яка має низку серйозних структурних проблем таких, як корупція, надзвичайний вплив олігархів, відносно слаба базова економіка”, але це “не причини, аби не дозволити Україні вступити до ЄС”. Згідно зі словами колишнього уповноваженого з розширення “нам треба було запропонувати українцям більш чітку і вірогідну перспективу вступу вже давно. Зараз ми це зробили, але зрозуміло що по факту це символічний крок: допоки йде війна, прогресу не може бути”,  — розмірковує Ферхойген.

А після війни? Дехто, як Віке-Фрайберга, вважає, що Києву необхідно запропонувати преференційний шлях вступу в ЄС “через величезні страждання, які терпить країна, щоб захистити нас від російського імперіалізму і через фактор розміру та геополітичної ваги”,  навідміну від інших кандидатів. Але цю ідею поділяють не всі 27 країн-членів. Зрештою, як підкреслює Валіонс, “буде вкрай важко керувати вступом України до ЄС, тому що це найбільша європейська країна, з великою кількістю населення і дуже розвиненою і орієнтованою на експорт галуззю сільського господарства”, яка може перевернути з ніг на голову агрополітику ЄС. 

Але труднощі стосуються не лише України. Колишній литовський президент говорить про те, як ситуація поза кордонами ЄС в загальному набагато складніша сьогодні, ніж двадцять років тому, насамперед через російське втручання в так званий пострадянський простір. Проникнення Кремля в Георгію (нова назва Грузії, прим. редактора) стає все більш очевидним: “Населення Сакартвело завжди показувало своє палке бажання вступити до Європи, завжди почувало себе європейським”, — говорить нам Віке-Фрайберга, “але на жаль російські зусилля вплинути політично на країну також були успішними”, як ми могли пересвідчитися із законом про іноземних агентів, написаного під копірку з того, що вийшов у Російській Федерації.

У Молдові, навпаки, питання перш за все стосується економічної складової: Кишинів “має вкрай сильні економічні зв’язки з Росією і не може ніяк від них звільнитись, і залежить від неї, але і наша економіка також була тісно пов’язана подвійною мотузкою з російською, але в певний момент ми вирішили, що мусимо шукати альтернативи, тому що залежність від Москви стала вкрай небезпечною”.

З іншого боку, залишається питання західних Балкан. Країни кандидати з цієї зони отримали статус за багато років до України, Грузії та Молдови, але процес їхнього вступу перебуває на павзі. І відповідальність за це лежить на двох сторонах: дійсно, ці країни не зробили значного прогресу, загальмувавши важливі реформи. Але, підмічає Ферхойген, що Брюссель теж зі свого боку не зумів скерувати процес у правильне русло : “Балканам дали обіцянку ще в 1999 році, але я не побачив ні великої стратегії чи великої амбіції з боку ЄС аби виконати дану обіцянку”, — зізнається. “Очікування не справдилось і поки що ми не можемо говорити про те, що Балкани наближаються до Європи. Вони ще дуже далеко на своєму шляху, без очевидного великого прогресу, але ми також небагато зробили аби наблизити їх вступ”, — підкреслює Ферхойген.

Треба робити більше “для прискорення цього процесу і мотивувати їх давати результати, починаючи з хороших відносин між собою, що закріплять регіональну стабільність”, — продовжує він, згадуючи про ризик загострення етнічних конфліктів на Балканах “якщо не буде зроблено кроків для їхнього викорінення”.

Тож Європі в останні роки не вистачало саме довгострокового проєкту з (ре)організації континенту, який зараз переживає великі потрясіння. Колишній уповноважений впевнений, що: “Те, що нам потрібно сьогодні — це справжня стратегія, політичне бачення. Що ми хочемо отримати? Коли ми хочемо це отримати? Нам потрібні чіткі цілі і чіткий план дій, необхідні координовані зусилля з боку всіх залучених сторін”.

Аби додатково розширити ЄС необхідно провести поглиблений аналіз щодо зближення потенційних членів ЄС та існуючих 27, і це зближення має відбутись згідно чіткого планування, яке допомогло б уникнути помилкових кроків (як до так і після вступу) починаючи від адекватного прогнозу щодо економічного впливу від процесу.

Головне питання, яке має розглядатись під час дискусій щодо розширення — це реформи. Потрібно заново обміркувати функціонування ЄС, який народився з структурами, прив’язаними до світу, якого вже просто не існує.

Аби продовжити бути ефективним, маючи 30 або більше членів, Європейський клуб не може працювати за тими ж правилами, що діяли коли членів було десять. Мова йде про “Великий вибух”, а також про реформування інституцій ЄС.

“Я вважаю, що ми досягли критичної точки сатурації існуючих інституцій”, — коментує Віке-Фрайберга. “Сподіваюсь, що чинні члени готові розглянути еволюцію, бо в іншому випадку ми ризикуємо стати не функціональними, як ООН”. Серед перших речей, які потрібно змінити, за словами всіх у кого взяли інтерв’ю, — це кількість уповноважених (їх не може бути стільки як країн-членів), а також застосування одностайного голосування в Раді.

Це вічна дилема між розширенням і поглибленням європейської інтеграції. Краще розширити ЄС на континенті, підтримуючи більш легкі структури чи консолідувати і вкорінити ці структури зменшивши територіальні амбіції? Ферхойген посміхається на це запитання. “Ця дискусія вже була в центрі розмов в дев’яностих та двохтисячних”, — розповідає. “Зрештою ми спробували працювати одночасно у двох напрямках: розширення стало успішним, а от з поглиблення більш складна ситуація”. Лісабонський трактат був фундаментальним кроком на цьому шляху.

“Але сьогодні я не бачу достатнього консенсусу щодо довгострокових цілей: яку Європу ми хочемо? Федеральну супердержаву, конфедерацію, гідбридну як сьогодні?”, — запитує. Потім зупиняється. “Ми мусимо вирішити як відповісти на це запитання перед тим, як починати рухатись у відповідному напрямку, і я не бачу схильності до жодного з цих варіантів. Ключовим на даному етапі є серйозна дискусія на рівні європейського державного бачення”, — пояснює.

І завершує: “Я вважаю, що нам потрібно бути чесними з самими собою і рахуватись з реальною ситуацією: якщо ми хочемо жити в мирі на нашому континенті, якщо ми хочемо мати роль на міжнародній арені і мати вплив на майбутнє планети, у нас немає альтернатив окрім створити якнайбільш об’єднану Європи”.

Переклад Катерини Коваленко 

Non si interrompe un’emozione, figuriamoci la Soncini!

X

Linkiesta senza pubblicità, per gli iscritti a Linkiesta Club

Iscriviti a Linkiesta Club