Коли я дивлюсь на фото з центральної площі у Тбілісі, я думаю про Євромайдан та про революцію гідності в Києві, в Донецьку та інших українських містах. Та революція увійшла в історію під назвою “Євромайдан” в Україні та “Майдан” в Європі. Це доповнення “Євро” до слова Майдан символізує те, заради чого ми вийшли на вулиці в листопаді 2013 року. Після того, як протягом двох років тодішній президент Віктор Янукович годував країну обіцянками про членство в ЄС,
під час зустрічі у Вільнюсі, яка мала дати старт європейському курсу України, він розірвав угоду з Брюсселем і розвернув країну у протилежний бік, в обійми Росії.
Янукович завжди мав тісні стосунки з російським диктатором Владіміром Путіним, настільки тісні, що його проєвропейська політика здивувала всіх. А ось його поведінка у Вільнюсі нікого не здивувала. Хто здивував всіх насправді – це український народ, який вийшов на вулиці з вимогою до президента дотриматися даного слова. У того майдану не було політичних лідерів, і це ще один фактор, який об’єднує площі Києва і Тбілісі. Протягом наступних трьох місяців європейські прапори не покидали центральну площу української столиці. Ми звернулися по допомогу до європейської спільноти, і я нікого не здивую, якщо скажу, що наші прохання проігнорували. Наше бажання максимально дистанціюватися від Москви росіяни покарали окупацією Криму та вторгненням у східні регіони України – Донецьку та Луганську області. Імперія не пробачила непереборного бажання колонії відокремитися і вийти з її токсичної сфери впливу.
Протягом наступних восьми років ЄС намагався заспокоїти російського ведмедя різними газовими угодами, замість того, щоб підготуватися до того, що врешті-решт станеться у 2022 році – повномасштабне російське вторгнення в Україну, яке потрясло весь європейський континент. Реакція Європи в цьому випадку була миттєвою. Європа засвоїла урок, зрозуміла свої помилки і тепер, окрім військової та економічної підтримки України, готується до можливого розвитку подій завдяки заявам Емманюеля Макрона, який не виключає інтервенції західних військ на боці України.
Коли я дивлюсь на фото з площі в Тбілісі, я думаю про площу в Мінську в 2020-2021 роках, коли білоруси набралися сміливості вийти на вулиці з протестами проти вкрадених Лукашенком виборів. Президент, який вже майже 30 років як захопив владу, більше схожий на монарха з сином, якому готується передати свій престол в країні, яка повинна би діяти як республіка.
Протести в Білорусі були мирними, більш жіночними і з квітами. Кандидатка, яка мала перемогти на виборах, Світлана Ціхановська була змушена втекти з країни, протести поступово придушили, опонентів заарештували, Лукашенко повернувся на трон, вдаючись до перехоплення міжнародних рейсів для арештів опонентів. Він потиснув руку Путіну, запропонувавши йому простір для дестабілізації кордону з Польщею, Латвією та Литвою біженцями з Близького Сходу, а потім для вторгнення в Україну з півночі, найкоротшим шляхом до столиці – Києва. Я б не назвала реакцію Європи на дії Лукашенка рішучою чи однозначною. Сьогодні Світлана Ціхановська керує країною у вигнанні, і як би ми не визнавали її відданість своїй справі, в самій Білорусі нічого не змінилося.
Повернемося до фотографій з площі в Тбілісі. Зображення, які так нагадують протести в Києві та Мінську. Грузини, з усім їхнім європейським та антиколоніальним духом, просять Європу прислухатися до їхнього голосу. Грузини, як і українці, намагаються звільнитися зі смертельних обіймів Росії, які придушують будь-яку свободу самовираження, слова, віри, майбутнього. Сьогоднішня Росія – це просто маса людей, що стоять на колінах без будь-якої гідності піднятися. Росія хоче повторити той самий сценарій і в Україні, і в Грузії, але ні українці, ні грузини не здаються.
Всі ці майдани об’єднані ідеєю неприйняття російського колоніалізму, його прагнення диктувати правила на всіх землях, які він досі вважає своїми, землях, які були частково задушені Російською імперією, а потім Радянським Союзом. Але ці землі змогли зберегти свій дух ідентичності, незважаючи на століття колоніалізму, дух, який сьогодні все більше підштовхує до самовизначення. Російський колоніалізм – це не концепція, яку вигадали ми, ті, хто безпосередньо його пережив. Він не є конкретною загрозою, тому що війна, яку Росія розпочала проти України, – це не загроза, а реальність, яку Європа переживає вже два роки.
Настав час для Європи показати себе сильною, рішучою, готовою діяти на випередження. Час, коли слова Макрона про можливу участь західних солдатів в Україні не здаються божевільними, це деякі пропозиції італійських кандидатів на європейських виборах, які не хочуть відправляти більше зброї в Україну, здаються божевільними. Фото з площі в Тбілісі з грузинами, закутаними в європейські прапори, – це наша спільна демократична відповідальність перед ними, щоб не допустити перетворення Сакартвело на ще одну Білорусь, інструмент в руках диктаторів для тероризування решти світу.
Переклад Катерини Мички