Вирок консерваторам, але не УкраїніЩо змінить історична перемога лейбористів у Британії

Після чотирнадцяти років перебування при владі британські консерватори розгромно поступилися лейбористам на дострокових парламентських виборах 4 липня й отримавши 328 місць у парламенті. Вперше до парламенту проходить також євроскептична, популістська, антиукраїнська, обтяжена скандалами Reform UK на чолі з Найджелом Фараджем. Про те, як вплинуть результати виборів в Об'єднаному королівстві на Україну у матеріалі Олега Павлюка для Європейської правди, наших медіа партнерів

“Я віддав цій роботі всього себе. Але ви надіслали чіткий сигнал, і тільки ваше рішення має значення”, – такими словами прем’єр-міністр Великої Британії Ріші Сунак оголосив про свою відставку через поразку на виборах.

Останні тижні, а надто – останніми днями головне питання в британській політиці полягало не в тому, чи втратить владу Консервативна партія. Відповідь була очевидна: так, втратить. Питання ж було в тім, наскільки розгромною виявиться перемога лейбористів. Екзитпол, опублікований після завершення голосування, показав, що ця перемога буде достатньо розгромною – на рівні з історичною перемогою Тоні Блера у 1997 році. Подальший підрахунок голосів тільки підтвердив попередні оцінки.

Ні, торі втримають статус головної опозиційної партії в Палаті громад (тобто стануть другими після лейбористів). І ні, апокаліптичні прогнози в менш як 100 мандатів (а то й узагалі жодного – було й таке) також не справдилися. Але сухі числа говорять за своє. Консервативна партія Британії здобула найгірший результат у своїй історії.

І якщо загроза втрати більшості через перемогу лейбористів була очікуваною, атака на консерваторів з другого боку принесла неприємний сюрприз. Євроскептична, популістська, антиукраїнська, обтяжена скандалами Reform UK на чолі з Найджелом Фараджем уперше отримує парламентське представництво. І це може суттєво змінити Консервативну партію – далеко не в позитивний для України бік.

Британія обирає зміни. Чотирнадцять років перебування консерваторів при владі не могли не призвести до втоми від них. Тим паче, що на ці роки припали досить неоднозначні події. Девід Кемерон не лише змусив британців затягнути паски через фінансову кризу, а й ініціював вихід Британії з Європейського Союзу; Тереза Мей понад два роки не могла вирішити, що з цим робити; Борис Джонсон начебто втілив Brexit, але втрапив у скандал із коронавірусними вечірками; рекордно коротке прем’єрство Ліз Трасс стало предметом кпинів; ну а Ріші Сунак просто успадкував увесь тягар проблем.

Майже два роки найвищу політичну посаду у Британії, по суті, посідали недемократично обрані представники: останні вибори в грудні 2019 року консерватори виграли ще за Джонсона. І Трасс, і Сунак ставали партійними лідерами на внутрішніх виборах, а не загальнонаціональних.

Словом, британська політика чекала на перезавантаження. Прем’єр цілком міг почекати до осені або й навіть грудня, як це передбачав закон. Та він вирішив піти на ризик і оголосити вибори якомога раніше – в перший четвер липня. Можна спекулювати стосовно причин такого кроку, “ЄвроПравда” вже детально їх розбирала – але вже зараз можна стверджувати: ставка не зіграла.

Слово “ставка” стало не просто образом цьогорічної політичної кампанії у Британії. Низка представників Консервативної партії стали фігурантами скандалу, коли, за попередніми даними, робили ставки на дату дострокових виборів, маючи певну інсайдерську інформацію (що в Британії заборонено законодавством). Були й курйозні випадки, коли на свій програш поставив кандидат від лейбористів (за що поплатився відреченням від партії), та все ж найбільше “скандал зі ставками” зачепив саме політсилу Ріші Сунака. Сам прем’єр тим часом вляпався в іншу неприємність: завчасно поїхав із урочистостей до 80-річчя висадки союзних військ у Нормандії та вдома отримав порцію критики від політиків та ЗМІ усіх ґатунків.

Сунак до останнього не втрачав оптимізму, активно їздив округами, заперечував чутки про відставку з посади прем’єра (на яку, за власними ж словами, потрапив “унаслідок помилки”). Але падіння реальних доходів населення, невирішені проблеми з нелегальною міграцією (схема депортації в Руанду, схоже, так і не запрацювала) не змогли перекрити втоми виборця від торі. Навіть мейнстримна консервативна преса – від The Sunday Times до The Sun – відкрито підтримала Лейбористську партію під знаком необхідності змін. І в британській політиці, і в лавах консерваторів. Власне, слово “зміна” стало лейтмотивом кампанії лейбористів.

Консервативний провал. Після підрахунку голосів у 644 округах Лейбористська партія отримує 409 мандатів – майже так само, як прогнозували екзитполи (410). Це майже стільки, скільки отримали лейбористи на чолі з Тоні Блером у рекордному для них 1997 році – 418 мандатів. Це досягнення ще більш вражає, якщо згадати, що менш як п’ять років тому лейбористи на чолі з Джеремі Корбіном зазнали найгіршої за століття поразки, а роки зо два тому Борис Джонсон мав усі підстави сказати, що може забезпечити торі ще дві перемоги на виборах.

Що цікаво, для такої переваги партії Кіра Стармера виявилось достатнім набрати 34% голосів на загальнонаціональному рівні. Тобто популярність лейбористів у Британії загалом не дуже-то й зросла в порівнянні з 2019 роком (якщо точніше, менш як на два відсоткові пункти).

Перемога лейбористів, хай і беззаперечна, все ж не обійшлась без принаймні двох неприємностей. По-перше, партія програла в трьох округах із переважно мусульманським населенням, яке не схвалило позиції Стармера щодо подій у секторі Гази. На початку війни Ізраїлю проти ХАМАС лідер лейбористів зробив не надто зрозумілу заяву про начебто право ізраїльтян бомбити водопроводи в Газі. І хоча пізніше він підкреслював, що виступає за якнайшвидше припинення вогню, шкоди, як-то кажуть, було завдано. По-друге, зберіг своє багаторічне місце в Палаті громад попередник Стармера Джеремі Корбін, який балотувався як незалежний кандидат після виключення з партії. Перемога партійного кандидата могла б підвести символічну риску під кількома роками Корбінового лідерства над Лейбористською партією (і опитування допускали таку можливість), але цього так і не сталося. І хоча, певна річ, опозиціонери самі по собі, без мінімальної кампанії та лідерства Стармера, не перемогли б, їхній успіх – це передусім результат провалу торі.

Консервативна партія, яка нині має лише 120 місць (у порівнянні з 366 п’ятьма роками раніше), суттєво впала в загальнонаціональному рейтингу – з 43,7% до 23,8%. Іншими словами, від неї відвернувся десь кожен п’ятий британець, який брав участь у виборах.

Цікавий тренд: найбільше падіння консерваторів виявили в тих округах, де понад третина виборців… мають іпотеку. Зв’язок дуже простий: непродумана фінансова реформа, яку оголосила експрем’єрка Ліз Трасс, так сколихнула ринок і фунт стерлінгів, що її наслідки для іпотечних кредитів відчуваються і досі. До Палати громад, уже відомо, не переобрались рекордні 12 міністрів чинного уряду, зокрема голова Міноборони Грант Шаппс. Експрем’єрці Ліз Трасс теж не пощастило: програла в рідному окрузі на якихось кількасот голосів.

Лейбористам відійшов також округ інших колишніх прем’єрів Бориса Джонсона та Терези Мей, які не балотувались, а разом – і округ Девіда Кемерона (його Сунак зробив членом Палати лордів, аби ввести у свій уряд на початку року). Найближчим часом стане відомо, хто буде виводити найстарішу партію Британії з такої глибокої кризи, бо слідом за посадою прем’єра Ріші Сунак оголосив про складання повноважень і голови партії. Окрім консерваторів, другим лузером виборів 4 липня, безсумнівно, стала Шотландська національна партія (ШНП). Її представництво в Палаті громад обвалилося з 47 до 9 депутатів, а абсолютну перемогу в шотландських округах здобули лейбористи.

Для шотландських націоналістів поганий результат стане подвійним ударом. По-перше, він ще більше поглиблює кризу в партії, яка за останні роки й без того зав’язла у скандалах через фінансові махінації та внутрішньополітичні суперечки (через які за два роки змінила двох лідерів). А по-друге, зазнала фіаско ідея шотландських націоналістів пов’язати вибори з бажанням народу провести другий референдум про незалежність. Тепер ШНП не має навіть політичного аргументу порушувати це питання перед Вестмінстером.

Загроза справа. Куди перейшла левова частка голосів торі, побачити неважко. На третьому місці в загальнонаціональному рейтингу розташувалась крайня права та євроскептична Reform UK із 14,3% – зростання на 12,4 (!) відсоткових пункту. А втім, через мажоритарну систему партії Фараджа це принесло лише чотири місця – хоча екзитполи малювали до 13. Сам Фарадж, до слова, з восьмої спроби таки потрапив до Палати громад. Іронічно, що у 2019 році саме рішення Фараджа не висувати своїх кандидатів за багатьма округами, де могли перемогти консерватори, дозволило партії Джонсона отримати комфортну більшість. Через чотири з половиною роки все обернулося з точністю до навпаки: в багатьох округах спостерігається ситуація, коли кандидат від лейбористів перемагає, а за ним ідуть висуванці Reform UK та Консервативної партії.

Британські соціологи відзначили й інший цікавий поворот долі. Євроскептики, по суті, повторили помилку Ліберально-демократичної партії 2019 року, висунувши кандидатів у багатьох округах і розпорошивши свої голоси. Пристойний загальнонаціональний результат не дає політсилі Фараджа хоча б приблизно такого ж пристойного представництва в Палаті громад. А от ліберал-демократи, навпаки, протягом тижнів кампанії прицільно били по округах, де мали найбільші шанси перемогти. Лідер партії Ед Дейві особисто об’їздив кожен округ, що кумедно, активно послуговуючись річковим транспортом. І результат – мінімальний приріст голосів на загальнонаціональному рівні (0,7 пункту), але аж 71 мандат – на 63 (!) більше, ніж було досі.

Високий рівень підтримки Reform UK (хоч, знову-таки, прогнози були гіршими) – це тривожний сигнал для консерваторів. Провал на виборах означає для Консервативної партії не лише зміну лідера, але й пошук нової ідентичності. І не виключено, що в результаті партія спробує зайти на електоральне поле Reform UK, а отже – взяти на озброєння радикальнішу, більш праву риторику. У цьому контексті часто фігурує ім’я Суелли Браверман – колишньої міністерки внутрішніх справ Британії, яка переобралась до парламенту. Браверман, приміром, підтримує вихід Британії з Ради Європи, бо стандарти останньої не дозволяють депортувати мігрантів, як заманеться. І якщо торі справді “з’їдуть” управо, чи є гарантія, що вони слідом за Найджелом Фараджем не почнуть повторювати, скажімо так, неоднозначні заяви про “захоплення” Путіним чи те, як Захід “винен” у російсько-українській війні?

Нині ця можливість, на щастя, виключена: у британському суспільстві підтримка України беззаперечна та абсолютна, а прославляння господаря Кремля стає предметом кпинів. З іншого ж боку, порядок денний британських ультраправих більше звернений на внутрішню політику – а втрата для України надійного політичного союзника в Палаті громад точно небажана.

Зміни щодо України? Точно не зараз. Перше засідання нової Палати громад має пройти 9 липня, а 17 липня відбудеться так звана “королівська промова”, під час якої британський монарх оголосить програму лейбористів. Саме тоді ми зможемо дізнатися більше конкретики про дії уряду Стармера, зокрема й стосовно України. А втім, уже зараз можна говорити, що неприємних сюрпризів для України оминути вдалося. Переважна більшість голосів – у двох партій із чіткою проукраїнською позицією: лейбористи запевняли в подальшій підтримці України та укладеної Києвом та Лондоном безпекової угоди, їхні представники, зокрема майбутній голова МЗС Девід Леммі, були в Україні.

До того ж у своїй передвиборчій програмі Стармер прямо вказав на підтримку створення спецтрибуналу за злочин російської агресії – важливий крок для притягнення Москви до відповідальності за розв’язану повномасштабну війну. Консерватори в опозиції, можливо, навіть будуть підштовхувати лейбористів бути більш активними в питаннях безпеки та оборони. Адже вони неодноразово під час кампанії робили наголос на тому, що партія Стармера, мовляв, приділяє недостатньо уваги цим питанням. Така “здорова конкуренція” – однозначно нам на руку.

Певна річ, варто враховувати й ризики. По-перше, Лейбористська партія не зможе ігнорувати внутрішні проблеми, насамперед економічну ситуацію та сплеск нелегальної міграції. І варто очікувати, що на них – принаймні на певний час – будуть спрямовані основні зусилля уряду Стармера. Це цілком логічно: адже лейбористів обрали насамперед як провісників “змін”, і саме в цих двох сферах британський виборець хоче побачити зміни якнайшвидше. На це побіжно вказує і низька явка британських виборців – 60%, майже на вісім відсоткових пунктів менше, ніж у 2019-му. І багато чого залежатиме від того, чи вдасться лейбористам успішно впоратись із внутрішніми викликами. Адже їхня підтримка може так само стрімко впасти, і заклики до дочасних виборів уже доведеться вислуховувати їм. По-друге, присутність Reform UK у британському парламенті, хай і мінімальна, – це неприємний сигнал. Хай навіть її риторика маргінальна, та вона все ж матиме платформу у Вестмінстері для її поширення.

Символічно, що саме в день виборів у Великій Британії стало відомо про від’їзд туди нового українського посла – колишнього головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. Що ж, у генерала буде дуже багато роботи, та стартові умови – радше сприятливі, аніж навпаки.

Автор: Олег Павлюк,

журналіст “Європейської правди”

Le newsletter de Linkiesta

X

Un altro formidabile modo di approfondire l’attualità politica, economica, culturale italiana e internazionale.

Iscriviti alle newsletter