«Макрон втратив напрямок свого президентства», пише видання Le Monde безжально вказуючи на основну проблему, яка випливає з французької політичної кризи — повний провал політичного проєкту президента, розпад біполяризму та зародження нової сили, не центристської, а центральної. На іноваційній перспективі і на особистій харизмі Еманюель Макрон з відривом виграв вибори в 2017 році, збудував свої уряди з міністрами як з колишніх прихильників де Голя так і колишніх соціалістів, і був знов переобраний два роки тому. Очевидно Макрон прагнув відтворити модель Шарля де Голя, який вкінці П’ятдесятих років увійшов у нерухоме болото парламентаризму як гігант, розтер в порох правих, центральних та лівих, та заснував рух, який протримався 50 років. Але Еманюель Макрон, і в цьому його помилка, не заснував рух, і не підкріпив власний консенсус на французьких території, і що найголовніше, не створив штаб-квартиру, як це зробив Де Голь, разом з особистостями величезного рівня на кшталт Жоржа Помпіду, Жака Шабана Дельма та Андре Мальро. Еманюель Макрон зробив ставки лише на себе, змінив прем’єр-міністрів, зробив все для того, аби зашкодити появі свого наступника, не переймаючись закріпленням руху на території. І це стало його величезною фатальною помилкою. Коли під час європейських виборів у червні стало очевидним повноцінне відродження біполярності ультраправих та ультралівих, Макрон ризикнув, самостійно, навіть не проконсультувавшись зі своєю правою рукою, прем’єр-міністром Габріелєм Атталем, розпустити Національну Асемблею та назначити вибори за місяць після розпуску. Ймовірно, Макрон хотів вибити ґрунт з-під ніг Марін Ле Пен, ризикуючи всім. Інакше пояснити його рішення неможливо. Сьогодні ми маємо нагоду переконатися, що результат вчинку гідного гравця в покер — катастрофічний. Спрацював національний блок проти Марін Ле Пен, яка не виграла через механізм другого туру. Але ціна, яку довелось заплатити, занадто велика: за результатами голосування Національна Асемблея має новий склад, який, завдяки просуванню партії Марін Ле Пен приречений на повний параліч та неможливість створення будь-якої більшості уряду. Окрім цього, він призвів до втрати декількох сот депутатів в партіях, які підтримують президента. Сектанський догматизм лівих ще більше розширив межі катастрофи. Небажання очільника соціалістів Олів’є Форе розмовляти про уряд широкого консенсусу через максималістські упередження, змусив президента представити змінний уряд, на чолі з Мішелем Барн’є, джентельменом, який має виключний та сильний талант в медіації. Але за декілька тижнів, поки відсторонення президента від своїх традиційних радників набирало обертів, уряд меншості застряг на прийнятті бюджету та соціальних витрат, що насправді було невідворотним. Під час недовгого існування цього експерименту, зокрема, французи на власній шкурі відчули, що не Еманюєль Макрон, а Марін Ле Пен мала контроль над виконавчою владою, лише вона вирішувала та вирішує його долю. Випробування силою посунуло її ще більше в центр політичної боротьби, а урядова криза закрутилась сама на собі до рівня, який ми бачимо. Франція ризикує отримати урядовий shutdown, оскільки невідомо як буде прийнято закон про бюджет, який уряд буде призначено, як дотягти до липня 2025 року, першої дати, в яку, згідно конституції, можна призначити позачергові вибори. Spread летить, а крила Макрона в Європі і на міжнародній арені підрізали його велика слабкість та хаос на батьківщині. І все це відбувається паралельно з поблідлим кінцем уряду Олафа Шольца та позачерговими виборами в Німеччині. Німецько-французька парочка хаотично порпається в болоті невизначеності. Результат вибору Макрона у всіх на очах, настільки, що говорити публічно і закликати до його відставки в парламенті вже більше не табу. Відставка, яка скоріш за все не відбудеться, тому що якимось чином, можливо за рахунок певного процедурального кроку, має бути прийнято підлатаний закон про бюджет.
Але справжньою проблемою, зрештою, є те, що не зрозуміло яким чином ця криза розблокується, якщо не наступною перемогою ультраправих, на чолі з Марін Ле Пен чи – в разі якщо її буде засуджено, чи виключено, що є вірогідним – її правою рукою Жорданом Барделлою. Насправді малоймовірно, що попри мудрі зусилля реформіста Рафаеля Глюксмана, ліві не будуть зумовлені або поставлені в незручне положення під час голосування через кострубатий екстремізм Жана Люка Меленшона і очільника соціалістів Олів’є Форе. Франсуа Олланд, якого вибрали в Парламент спробує запропонувати себе як лідера лівих реформістів, але ніхто не забуде, що саме під час його президентства соціалістичну партію було буквально знищено та зменшено до мінімуму. Зрештою залишається лише прийняти кризу політичного проєкту Еманюеля Макрона, яку він спроєктував та розвалив.
