Володимир Зеленський повернувся до Києва зі своєї поїздки до Рима, Берліна та Парижа з багатьма хорошими обіцянками, але з невеликим прогресом не лише щодо військового конфлікту, який, незважаючи на пропаганду з обох боків, вже декілька місяців фактично заморожений, а й передусім щодо перспективи зупинити те, що Владімір Путін назвав “спеціальною воєнною операцією”, виведення російських військ та групи Вагнера з незаконно окупованих після 24 лютого 2022 року Російською Федерацією, які охопили п’яту частину країни та лінію фронту довжиною 1500 км від Луганської та Донецької областей на сході до Запорізької та Херсонської на півдні.
Незважаючи на постійне збільшення військової допомоги Києву з боку десятків країн світу, військові навчання повітряних сил з використання оборонної і наступальної зброї, ініційованими США і Великобританією ще до нападу Росії, збройні сили України не в змозі – всупереч заявам з багатьох сторін – «виграти війну» і таким чином змусити Росію до безумовної капітуляції.
З очевидних тактичних і геополітичних причин Європейський Союз та його країни-члени не можуть задовольнити деякі вимоги Володимира Зеленського, які, на думку України, могли б сприяти вирішальному прориву в конфлікті: наприклад, надати ракети, бронетехніку, безпілотники, боєприпаси. Так само Захід упирається щодо ствонення no-fly zone, співає в унісон non possumus зі Сполученими Штатами і більшістю європейців щодо вступу України в НАТО у воєнний час. Київ хотів би отримати зелене світло щодо вступу до Північного Альянсу як політичний сигнал вже на Вільнюському саміті запланованому на 10 липня, після тривалі переговори про вступ до Європейського Союзу як члена за правом, знаючи, що і те, і інше вимагає національної ратифікації всіма державами-членами, а в деяких випадках і референдуму.
Українська влада добре усвідомлює, що заморожений військовий конфлікт грає на руку Росії, відкладати анонсований український контрнаступ може призвести до скорочення військової допомоги з боку Заходу, а в деяких європейських країнах може зрости політичний тиск з боку тих, хто закликає відновити діалог з Росією – шлях, який Володимир Зеленський відкинув як неприпустимий знак капітуляції під час зустрічей у Римі, Берліні та Парижі і, зокрема, під час розмови з Папою Римським.
На нашу думку, Європейський Союз, який засвідчив свою цілковиту підтримку України у її захисті свободи та права на територіальну цілісність, а також висловив свою готовність відбудувати країну, повинен почати розробляти гіпотези щодо початку діалогу, необхідного для припинення вогню. Також ЄС повинен задуматися над процесом, який призвів би до тривалого миру на кордонах України. Беззаперечним залишається факт, що визначення умов таких гіпотез насамперед належатиме владі України, а саме її уряду та парламенту, які будуть оновлені на парламентських виборах, що відбудуться влітку 2024 року.
Основою для “плану миру” ЄС в рамках загальної візії у сфері співробітництва та безпеки на континенті, теоретично можуть стати пʼять пунктів. “План миру” може бути оформлений в угоду, створену на базі переговорів, на шкталт Гельсінської декларації у 1975 році та Паризької хартії у 1990.
До пунктів входить: гарантія територіальної цілісності та непорушності кордонів України, визначених на момент проголошення незалежності у 1991 році після розпаду Радянського Союзу; надання автономії Донецькій, Луганській та Кримській областям за федеративною моделлю та за прикладом угод Де Гаспері-Грубера, застосованих до Південного Тіролю Паризькою угодою від 5 вересня 1946 року; вступ України до Європейського Союзу після завершення переговорів про вступ на основі умов, викладених у статті 49 Договору про Європейський Союз та в рамках процесу розширення до країн-кандидатів Західних Балканських країн та країн Східної Європи (Молдови та Грузії), який передбачає:
— Повне і загальне прийняття умов, що містяться в преамбулі Лісабонської угоди, включно процес більш тіснішого союзу, основи якого повинні бути закладені в рамках наступного європейського законодавчого органу шляхом виходу за рамки самої Лісабонської угоди відповідно до демократичного установчого методу;
— Дотримання спільних цінностей, визначених у статті 2, та принципів Правової держави разом із верховенством права Союзу, принципу лояльного співробітництва, викладеного у статті 4 Договору про Європейський Союз;
— Дотримання Хартії Європейського Союзу про основні права і імплементацію статті 42.7, яка передбачає допомогу і сприяння з боку держав-членів державі, яка стала об’єктом збройної агресії на своїй території, відповідно до статті 51 Статуту ООН;
— Застосування до України тих самих умов нейтралітету, які були прийняті під час вступу Австрії до Європейського Союзу в 1995 році; в цьому ж дусі і логіці рішення відмовитися від членства України в Організації Північноатлантичного договору та її військових структурах.
Ці пункти можуть стати предметом обговорення з боку Високого представника Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки на Раді Безпеки ООН відповідно до статті 34.2 Договору про Європейський Союз, на саміті НАТО у Вільнюсі та на саміті Організації з безпеки і співробітництва в Європі разом з проханням скликати конференцію, на базі попереднього досвіду про створення Гельсінських угод 1975 року та Паризької хартії 1990 року.
Переклад Катерини Мички
