Україна вже виграла цю війнуБезкомпромісна підтримка європейських лідерів

Українські серця, які слухають промову Санни Марін в Європейському парламенті

AP/Lapresse

Вересневий холодний ранок, я наближаюся до будівлі Європейського парламенту у Страсбурзі і думаю про українських військових, які зараз просуваються до російського кордону на харківському напрямку. Думаю про звільнені міста та села, про зруйновані будинки та понівечені тіла військових та цивільних, замордованих російськими окупантами. Українські військові зі зброєю в руках повертають на звільнені території ті цінності, які у Страсбурзі відстоюють ось у таких будівлях, стоячи на трибуні перед мікрофоном.

Перед входом на високих щоглах осінній вітер грається з прапорами країн-членів ЄС. Поруч з синім прапором європейського союзу майорить український прапор на знак підтримки, допомоги та надії, той жовтоблакитний стяг, який зараз майорить на звільнених територіях Харківщини та Херсонщини.

В Італії, звідки я приїхала двома потягами, пересідаючи в Швейцарії, тільки й мови на телебаченні та в газетах про підвищення цін в магазинах та тарифів на електроенергію, про холодну зиму, про яку сперечаються політики напередні дострокових виборів

адже Італія готується до дострокових виборів і серед всього цього потоку слів, в якому в підтекстах розпізнається, що це саме українці винні в тому, що не хочуть закінчити війну і через них замерзне вся Європа, впевнено звучить фраза фінської прем’єрки Санни Марін: “Українці платять ціну власним життями”.

І я знову думаю про український стяг на вході і про ціну, яку заплатили своїм життям українські військові, серед них український танцівник балету Олександр Шаповал, який пішов добровольцем до лав ЗСУ. Поки Санна Марін виголошує свою промову, я думаю про останній танець Шаповала і про натертий до лиску паркет у коридорах Європейського парламенту.

Цей паркет міг би стати його сценою і він обов’язково стане сценою для багатьох українців, які вижили, дякуючи йому і які прийдуть сюди виступати, бо жовтоблакитний стяг на вході — це також символ нашої надії.

“Україна виграє війну, вона вже її виграла”, говорить Санна Марін і втрапляє в саме серце, але воно в мене не одне, в мені тисячі сердець, які я ношу в собі і ось сюди привезла на цей лискучий паркет Європейського парламенту. Серця, які більше не б’ються і які водночас б’ються ще сильніше, тому що зберігають в собі пам’ять, яка належить не тільки нам, українціям, а й всій Європі, Європі, яка у 2022 році повернулася до темних часів 1914 та 1939.

Європа, яка не мовчить, яка реагує санкціями, зброєю та своєю постійною присутністю. Санна Марін також засвідчила свою підтримку своїм візитом до Києва ще вкінці травня. Фінська прем’єрка відвідала Бучу та Ірпінь аби стати свідком тих звірств російської армії, які глибокими ранами болять на обличчях, на дорогах, на фасадах будинків і в небі. Географія болю розтяглася до Ізюму, Балаклеї та Куп’янська.

Зал аплодує Санні Марін, і я знову думками повертаюся до цієї овальної зали з синимі кріслами та європейськими прапорами. Згадую відео з Санною Марін з приватної вечірки, яке нещодавно ширилося соцмережами. Її хотіли дискредитувати і принизити, швидше за все навіть через її чітку позицію щодо російського вторгнення в Україну. Її хотіли знищити, але перетворили на ікону, хотіли знищити Європу, але сьогодні Європа як ніколи об’єдналася навколо українського спротиву. Хотіли знищити Україну, але й Україна перетворилася на символ свободи та незламності. Оплески тривають, Санна Марін дякує і я знову згадую Олександра Шаповала і його останній танець.