«Ти так багато працюєш через відчуття провини», – кажуть мені. Провини за те, що виїхала з України. У другий день війни. Три доби дороги. Понад тридцять годин на кордоні – розлучена мати з п’ятирічною дитиною. В чужій країні, що вже прийняла півтора мільйона біженців з України, найбільші міста якої – Варшава і Краків – уже оголосили, що більше не прийматимуть людей. У кожного має бути своє місце – у місті, де тимчасово зупинилися ми з сином, місця більше немає.
На початку січня мені писали подруги з Польщі та Латвії. Вони казали: «Може, ти побудеш у нас до кінця березня? Про всяк випадок. У Латвії в прикордонних містах уже організовують табори для біженців. Ми переконані, що все дуже серйозно». Мої подруги мали рацію.
Три місяці, що передували початку війни, були сповнені тривоги, непевності. Ці відчуття дуже знайомі українцям. Я народилася 1984 року. Коли мені було два роки, сталася Чорнобильська катастрофа, у сім – Революція на граніті, а по тому – оголошення незалежності України і майже десять транзитних років від економічного занепаду після розвалу СРСР до помірного становлення. Згодом у 2004-му – Помаранчева революція, у 2014-му – Революція гідності, потім окупація Криму та війна на Донбасі, що тривала вісім років, аж доки 24 лютого 2022 року Росія не розпочала повномасштабний наступ на Україну.
Непевність розчинилася в злості, відчаї, рішучості. Уже зараз я озираюся назад і бачу, що передчувала це. Кожен по-своєму готувався до того, що може статися. Я купила дві каністри, наповнила їх пальним, розібрала документи, порахувала гроші. Моя подруга сказала, що спакувала в тривожну валізу свою весільну сукню. «Вона зайняла мало місця, – сказала вона. – Ти також візьми найдорожче». Я взяла бабусин перстень і обручки – свою та колишнього чоловіка. Тоді подумала, що в разі чого могла б продати це золото, ці діаманти. А зараз у мене є відчуття, ніби ці обручки – мов символ водночас і початку, і кінця мого сімейного життя. І саме зараз, коли мені доводиться починати все фактично з нуля, у мене не лишилося сентиментів. Та, поки є гроші, продавати їх я не буду.
Багато моїх подруг жартують, що не брали з собою свого найгарнішого одягу, адже боялися його забруднити, зім’яти. Я також лишила майже все найкраще, найулюбленіше. Взяла практичну вовняну сукню, вдягнула її сьогодні – і знову відчула таку злість за те, що в нас відібрали життя, доступне жителям країн «першого світу». Життя, яке я спостерігаю зараз у Кракові: старі товстелезні дерева у великих парках, гамірні кафе із усміхненими відвідувачами, аптеки, в яких повно необхідних препаратів, крамниці з різноманітною їжею… Собори, що вистояли не одну війну. Житло, автомобілі, усе те, що багато хто ставить собі за мету життя – виплатити кредит, бавити онуків на власному подвір’ї… У Києві в мене лишилося помешкання, мої батьки сказали, що виїжджати не збираються, батько мого сина також зараз в Україні.
Коли я дивлюся на людей, що виходять із цих старих будинків, сідають у нові машини, замовляють вишукані страви… У мене складається враження, ніби нас із ними об’єднує лише те, що ми – люди, Homo Sapiens. Що ж до інших ознак, то нас розділяє чорна діра, яка називається «виживання».
Я щодалі частіше спостерігаю, як порівнювання себе з іншими з’їдає наші сили, наші зв’язки, нашу близькість. 16-річна донька моєї подруги, що також живе в Кракові, переписується зі своїми київськими однокласниками, а потім влаштовує скандал через те, що «в неї не було пригоди»: обстрілів, ночей у бомбосховищах, утечі… Моєму товаришу-журналісту, який майже цілодобово веде стрічку новин в онлайн-медіа з «безпечного» українського міста, закидають, що він працює не з бомбосховища. Я ж вивезла-таки свою дитину на другий день війни. І мені кажуть, що за це я маю відчувати провину.
Я відчуваю щось на межі гніву та відчаю. Багато працюю, бо лік усі ці воєнні тижні іде на години. Усі ці тижні війни ситуація карколомно змінюється щогодини: то нові обстріли, то зростання вартості оренди та інфляція. Для мене, розлученої мами в чужій країні, це означає втратити весь свій професійний досвід і кваліфікацію, працювати щонайменше на двох роботах, щоб могти знімати житло і забезпечувати себе й сина усім найнеобхіднішим, не маючи поряд діда з бабою, колишнього чоловіка, усіх моїх друзів…
Лишаючись практично сам на сам із багатьма питаннями: а хто доглядатиме мого сина, коли я захворію? А чи не звільнять мене через дитячі хвороби, коли я муситиму бути вдома? У якій країні було б краще? А чи може десь бути краще, ніж удома? Чи підірвуть росіяни котрусь із атомних станцій? Цих питань надто багато. Я не була готова до цього. Та й ніхто не був.
У своїй київській квартирі я наприкінці минулого року встановила камеру спостереження, щоб могти дистанційно перевірити, чи вимкнула газ на плиті. Тоді мене тривожило, чи не спалю я власне житло. Тепер боюся включити цей додаток на смартфоні, щоб побачити, як моє житло горить від снарядів, адже у Києві я жила поблизу телевізійної вежі, яку атакували 1 березня.
Коли почалась пандемія, на кордоні між Україною і Польщею також стояли черги, але в інший бік. Люди, що працювали за кордоном, верталися додому, бо втратили роботу, а відповідно і житло. Я тоді думала про те, як чудово, що маю і своє місце, і своїх рідних, і свою роботу.
У Кракові я 15 років тому була на резиденції для письменників. Я знайшла тут тимчасовий прихисток. Інколи мені здається, що ось саме зараз я в тому самому кафе зустріну когось із тих людей, з якими ми в той час разом жили в цьому місті. Але в тому самому кафе я бачу столові прибори з маркувнням Eternum – у мене вдома лишилися такі самі. І так із багатьма дрібницями, які нам принесла глобалізація: та сама зубна паста, кубики лего, одяг тої ж фірми, той самий запах прального порошку… Усе те, що водночас і є, і чого вже немає.