Ненадовго чи назавждиІсторії українських переселенців в Європі

Девятий місяць війни. Мільйони українців живуть в надскладних умовах: в окупації, під щоденними обстрілами, з перебоями світла та води, зі звуком постійних сирен. Мільйони, рятуючи себе та дітей, змушені були полишити свої домівки та родини й виїхати закордон. Хтось згодом повернувся назад до України з безпечної Європи. Хтось залишився облаштовувати нове життя

AP/Lapresse

Причин на те — тисячі, одна з найперших — це розірвані родини. Жінки повернулися в Україну, щоб бути поруч зі своїми чоловіками і щоб діти могли зростати поруч зі своїми татами. Дехто ж просто не зміг налагодити нормальне життя в Європі. Комусь не пощастило з місцем проживання, хтось не зміг влаштуватися на роботу. Ми поспілкувалися з тими, хто все ж таки лишився в Європі. Як ці люди облаштували своє життя за цей час, чого досягли чи планують повертатися. Та чи прийняла їх Європа, як матір рідна чи все ж  стала мачухою. 

МАРИНА
Тридцятивосьмирічна киянка Марина Галкіна разом з родиною виїхала до німецької Баварії в перші тижні повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Вона рятувала від війни аж чотирьох дітей.

“Одразу було не легко”, — зізніється жінка, але на місці їм допомогли українці. Спочатку Марина з дітьми жила у притулку для біженців, потім через 2 тижні за допомогою місцевих українців-волонтерів знайшли повноцінне житло. Роботу поки ще не шукали, для початку пішли на мовні курси. Нещодавно Марина склала іспит на рівень А2. Зараз переходить на рівень В1. Ідеальні знання з мови можна отримати вже на рівнях С1-С2.

В Києві Марина працювала приватною підприємицею, в Німеччині ж треба заново доводити, що ти щось можеш: ”Планую підтвердити свій диплом, можливо піти ще на курси підвищення кваліфікації, але це все після того як вивчу мову”. 

На ринку праці українцям пропонують роботу для прибиральників, мийників посуду, помічників в пекарнях. Робота є для тих, хто готовий і може працювати руками прямо зараз. Дуже цінуються водії вантажівок, електрики, зварювальники, але з відповідним досвідом.

З навчанням дітей, каже Марина, не виникло жодних проблем. Єдине, що довелося піти йти в той самий клас. Наприклад, якщо ти в Україні закінчив перший, то тут ти знову йдеш до першого класу через мовний бар’єр. У родині Марини четверо дітей: троє спільних і старший від першого шлюбу чоловіка. Він вирішив зі своєю мамою повернутися в Україну.

“Всі діти ходять до школи. Старша донька, Ганна, пішла до шостого класу, середня, Олександра, пішла ще раз до третього і молодший син, Артем, також заново розпочав навчання у першому класі. До дітей всі ставляться дуже добре. Я постійно відчуваю підтримку та бажання допомогти дітям. Наприклад, у Артема СДВГ (Гіперактивність), це досить серйозний діагноз, з яким він має приймати спеціальні рецептурні ліки, які в Україні і в багатьох інших країнах недоступні, а в деяких Європейських країнах, Німеччина входить до цього переліку, його призначають без проблем. З таким діагнозом в українській школі йому було призначено інклюзію, тобто у школі з ним мав завжди бути поруч помічник педагога. Ті ж самі потреби в нього є і тут, спеціально відведений для Артема асистент у школі допомагає йому із задоволенням. Моя дитина навчається ідеально від початку нового навчального року. До школи діти ходять залюбки. В Україні ми забрали документи, оскільки для моїх дітей навчатися в обох школах виявилося дуже складно. Ми з чоловіком вирішили не перенавантажувати їх… Щодо вивчення мови, то діти поки не говорять , але багато чого вже розуміють”.

Щоб не забували українську Марина встановила щоденне правило – читання художньої літератури рідною мовою та книжкок з історії України.

Жінка каже, що Німеччина їй подобається, але є й нюанси. Іноді доводиться місяцями чекати аби записатися до відповідної установи. Навіть до лікаря, якщо проблема не термінова. А ще Марині не вистачає українських овочів і фруктів: “Огірки тут водянисті і зовсім не мають смаку, а одного разу ми взяли кавуна, то до херсонського йому було дуже далеко. Залишатися ми не плануємо – дуже чекаємо на перемогу. Дуже сумуємо за домівкою”.

ЮЛІЯ
Тридцятидворічна харків’янка Юлія з початком повномасштабної війни виїхала до Італії разом з  трирічним сином. Те, як вибиралася з України пригадує з жахом. Дорога разом з дитиною зайняла кілька діб — і переповнений потяг, і ночівля на вокзалі, і ніч на кордоні. Рідна сестра жінки одружена за італійцем, тож куди їхати було одразу зрозуміло. Нині Юлія мешкає разом з сестрою у  регіоні Ломбардія.

“Сестра наполягала, щоб ми приїхали до неї, адже вона громадянка Італії й могла дати нам притулок. Зараз ми всі разом живемо у великому будинку з моєю сестрою та її трьома синами”.   

 

У Харкові Юлія працювала керівником відділу в магазині. Під час перших місяців перебування в Італії роботу не шукала, бо спримала свій приїзд, як тимчасовий. 

“Зараз проходжу безкоштовні онлайн курси від агенції з працевлаштування. Мова дається складно. Зрозуміти легше, ніж заговорити. Розумію, що втратила вже 4 місяці, тому що постійно збиралася поїхати додому й бажання заглиблюватися в італійську мову невиникало.”

Син Юлії Артем почав ходити до італійського садочка. Жінка каже, що дитині подобається, але його українська вихователька часто йому телефонує, бо вона для Артема була найкраща. 

“Конкретних проблем із зарахуванням не виникало. Знайшли садочок, призначили зустріч, поговорили, відправили електронною поштою всі папери, які потрібно було заповнити, потім ще раз зустрілися і у визначений день ми прийшли до садочку. Квоту на оплату садочку поки що нам не призначили. На сина нараховують лише плату за харчування (4€ на день). Питання оплати дитячого садка зараз розглядається соціальними службами. Єдине, що мені не подобається в садочку — це спальні місця – маленькі пластикові ліжечка, заввишки 20-25см від підлоги. Вони мені нагадують лежанки собак моєї сестри. І графік трохи незручний: дитину необхідно завезти до садка не раніше 8:30, а забрати потрібно до 16:00. Мені дуже подобається, що тут у садочку для ігор вони використовують усілякі підручні засоби. Думаю, так діти краще пізнають світ. ”

Юлія вдячна Італії за гостинність, однак дуже сумує за чоловіком. Він працює водієм швидкої допомоги в Харкові. Жінка дуже хвилюється за нього, адже місто перебуває щодня під постійним обстрілами російських терористів.

“Дякую Богові, що мій син не чув вибухи, а сирени чув лише дві ночі. З татом у Артема міцний зв’язок, але розлука дається йому тяжко. Спочатку багато плакав і не розумів, чому тато не може приїхати. Нині щовечора син запитує, коли ми повернумося додому. Тато зв’язується з сином через відеозв’язок щодня по декілька разів. Син каже йому: “Той старий дядько brutto (поганий), коли він помре, закінчиться війна” Всі ми знаємо про кого він. Юлія після перемоги України одразу збирається додому, бо зрозуміла, що дім лише в Харкові.

АНАСТАСІЯ 
Двадцятишестирічна одеситка Анастасія Робулець ще до війни неодноразово відвідувала Відень. Тут вже пять років мешкають її батьки. Але жити в Австрії дівчина не збиралася, аж допоки не почалася війна. В Україні у неї була улюблена робота на телебаченні і друзі. Коли ракети полетіли на Одесу, батьки вмовили Анастасію приїхати до них.

Три доби разом із собакою Настя добиралася до Відня. В Австрії дівчина одразу прописалася в квартирі батьків, а коли пішла до соціального центру, аби оформити виплати, то зрозуміла, що може допомагати українцям. 

“Двічі я пропонувала свої послуги, я знаю німецьку, і могла волонтерити і допомагати українцям з реєстрацією. Лише з третього разу мене повели до мого майбутнього керівника. Приблизно два місяці я працювала щодня безкоштовно: допомагала людям, пояснювала, що вони мають робити. Згодом мої зусилля на роботі помітили, оцінили і запропонували місце”.

Анастасія каже, що головна вимога до українців у Відні — це знання німецької мови. Якщо знаєш мову — всі двері тобі відчинені. А ще, стверджує, що українців цінцють, бо серед емігрантів багато освічених. Але без знання мови, шансів знайти хорошу роботу дуже мало. Відень для дівчини вже став рідним, він нагадує їй Одесу.

“У Відні така ж легка архітектура, як і в Одесі. Тут багато світла і простору. Віденська і Одеська опери були спроєктовані одним і тим самим архітектором. Також мені подобається мультинаціональність і мультикультурність Відня”. Анастасія не відмовляється від думки, що додому до України може й не повернутися, але й не знає, чи залишиться в Австрії. Жартує, якщо життя підкине, наприклад, чоловіка-англійця, то переїде з ним.

ОЛЕНА
Олені тридцять років, вона з Миколаївщини,  до Нідерландів виїхала разом з шестирічною донькою Поліною на початку війни. Неподалік Амстердама мешкають Оленині друзі. Вони їй в усьому допомагають. Олена роботу ще не знайшла, поки що вивчає мову. А от донька вже почала забувати українські слова, бо всі довкола говорять лише нідерландською. У вересні Полінка пішла до першого класу.

“Школа тут хороша, донька гарно навчається, навіть в порівнянні з місцевими дітьми. Ставлення виклалачів мені також дуже подобається”.

Олена хоче повернутися додому, але поки що не планує. Хоча в Україїні на них чекає чоловік і тато, комфорт і безпека дитини понад усе. 

Нашого цвіту нині  дійсно по всьому світу. Хтось зміг прийняти Європу, комусь вона видалася чужою. Однак, більшість переселенців вдячні за захист і турботу,  яку  подарували європейці в такий важкий момент. Після перемоги вони зможуть повернутися з новим досвідом, новими силами та знаннями, аби розбудовувати нову, ще кращу Україну.