Бо ми того варті Українка в італійській політиці

Марина Соріна з Харкова вже понад двадцять років живе в Італії. Цього року вона прийняла рішення піти в італійську політику. Публікуємо розповідь української кандидатки від Più Europa

Pagina FaceBook Marina Sorina

Мене завжди обурювали люди, які декларували «я – поза політикою». Як можна бути поза тим, що керує усіма аспектами життя суспільства? Саме політика вирішує, наприклад, хто зможе стати водієм у комунальній транспортній компанії, або скільки років потрібно прожити у місті, щоб твою дитину взяли до садочка на безоплатній основі. Політика регулює усе наше соціальне життя, і я це завжди розуміла. Саме тому всі 27 років мого життя в Італії я стежила за подіями у суспільстві, ходила на мітинги, потім на вибори, і була впевнена, що для свідомої громадянки цього достатньо. 

Втім, я помилялась. Лютий 2014-го виштовхнув мою суспільну діяльність на новий рівень: разом з асоціацією «Мальви України» ми почали самостійно організовувати мітинги, їздили на вибори до українського Консульства у Мілані. Якщо початок війни змусив мене перейти на цей вищий щабель активності, то повномасштабне вторгнення призвело до перетворення громадянської позиції у політичну діяльність – я стала членом політичної партії.

Для мого покоління «партія» – це щось нудне та запилюжене, як з’їзд КПРС, а політики  – запроданці, які піклуються тільки про поживу. Нажаль, такі стереотипи призводять до того, що порядні люди намагаються якнайдалі триматися від політики. Саме через ці упередження я й відмовилася від вступу у Più Europa, колишню радикальну партію, коли Анна Ліза Налін, яка очолює їх веронську групу запропонувала мені це вперше.

Ми познайомилися випадково на нашому мітингу, адже з політиків тільки вона з однопартійцями приєднувалась до нас регулярно; так само регулярно вона приносила їжу до нашого пункту збору гуманітарної допомоги в магазинах Мікс Маркет. Поступово я познайомилася й з іншими: Фабіо збирав та лагодив комп’ютери, які віддавав у подарунок українцям, Лоренцо привіз машину іграшок до нашого гуманітарного центру «Валіза Софії», Альберто працював у гуртожитку для біженців та відносив документи на переклад до офісу «Мальв України».

Але допомога українцям була лише частиною того, що їх усіх об`єднувало. Адже основна ідея партії Più Europa полягає в тому, що сучасна Європа стоїть на дотриманні прав людини, які гарантують свободу дій у рамках верховенства права. Разом з тим, у сучасному світі ці рамки повинні розширюватися та починати охоплювати й те, що не входить до них, через застарілі ментальні звички. Наприклад, у 70-х розлучення та аборт були в Італії поза законом, поки цим не зайнялися радикали. Ще один приклад: я не курець, і питання законного споживання марихуани, наприклад, мене особисто не стосується, але я розумію, що легалізація зменшить доходи мафії та кількість засуджених за продаж, натомість збільшить доходи державного бюджету. Втім, вирішальним аргументом на користь вступу до партії для мене стала їхня безкомпромісна позиція щодо України. Радикали завжди виступали проти будь-яких диктатур. І вони взуміли відчути той момент, коли комуністичний режим перетворився на рашистський. Зрозуміло, що радикали діаметрально протилежні правим, але не страждають на ностальгію за совком, властиву багатьом лівим «пацифейкістам», які, всупереч офіційній позиції Демократичної партії, прикривають гаслами «за мир» свої проросійські вподобання.

Але симпатії до членів партії та їхніх ідей замало, аби зайнятися політикою у розпал війни. Адже я ледве стояла на ногах від втоми: біженці, їхні документи, хвороби, переживання, квартири, робота… Як не дивно, саме цей потік проблем змусив мене прийняти запрошення від Più Europa, бо мерія багато обіцяла, але мало робила. За 15 останніх років влада правих партій у Вероні досить мляво взаємодіяла з іноземцями в цілому та біженцями зокрема.

Поворотним моментом став наш березневий мітинг. На нього прийшов і тодішній мер, і голови усіх міст веронської провінції. Уявіть: сто посадовців із триколірними стрічками через плече вишикувавшись ошатним строєм, прослухали наш гімн і промову мера. Це мене дуже втішило і я почала радіти думкою, що після закінчення мітигну ми всі з ними зможемо перезнайомитися, зможемо прикинути, скільки біженців зможе розмістити у себе кожен. Але не так сталось, як гадалось: вже через 5 хвилин вони вирушили фотографуватися до Арени, разом із журналістами та публікою, так і не залишивши жодного євро у скарбничці. Ми, організатори, виглядали досить розгубленими на порожній мітинговій площі. Ні, фото звичайно вийшли ефектні, але ніхто з мерів так і не повернувся назад, щоб послухати, що, власне, збиралися сказати ми, українці.

Після цього інциденту я вирішила висунути свою кандидатуру на місцевих виборах. Якщо це давало хоч мінімальний шанс змінити цю систему, я була готова до величезної кількості своїх справ додати ще й передвиборчу кампанію. Я зрозуміла, наскільки це було важливо, коли мер почав тиснути на мене з натяками, що моя кандидатура не дуже бажана у політиці. Слова мера мене не зупинили, мені довелося піти з посади віцепрезидента Асоціяції «Мальви», але наш кандидат на посаду мера виграв вибори і привів із собою нову молоду команду радників, з якими тепер можна поспілкуватися на фестивалі африканської музики, а не в якомусь заміському пафосному гольф-клубі. І це вселяє надію, що нас продовжать підтримувати хоча б у масштабі міста Верони.

Після виборів я планувала повернутися до своїх пріоритетів: допомога біженцям та організація їхнього культурного життя. Ми почали збирати українські книжки для міської бібліотеки, я змогла зайнятися перекладами сучасної української поезії, але чергова політична криза приводить до падіння уряду Маріо Драґі. Коли Анна Ліза запропонувала мені знову йти в кадидати, я вже майже не опиралася. Розпочалася знову передвиборча кампанія, але вже на національному рівні. Вже від самого початку ми розуміли всі ризики цієї кампанії та її ймовірні невтішні результати, але для мене було важливо знати, що я зробила все, що могла, аби зупинити наступ правих партій. Так, бути третьою у списку партії, яка майже ніколи не набирала понад 3% голосів у нашому консервативному місті – позиція зовсім невиграшна, але це той випадок, коли участь важливіша за перемогу. Тож все почалося спочатку: збори, заходи, спілкування з містянами, розкладання листівок у поштові скриньки, нагадування друзям у стилі «голосуй за кого хочеш, але краще за нас».

Одним із найяскравіших моментів стала поїздка до Риму, де я познайомилася з Еммою Боніно, засновницею партії. Мене щиро здивувало те, що жінок на керівних посадах у партії було більше, ніж чоловіків, що у проході конференц-зали чемно сидів чийсь песик, і що Емма, елегантна у піджаку кольору фуксії та бузковому тюрбані, взула на цей захід зручні крокси – бо загальноприйняті канони моди їй не указ. У мене промайнула думка про те, що Емма Боніно була депутаткою парламенту вже тоді, коли я ще ходила до дитячого садочка. Навіть вже у досить похилому віці та після важкої онкохвороби вона залишаться прикладом жінки, яка сама вирішує, що їй робити.

25 вересня 2022 року я поставила останній штамп на картці виборця – більше місця на ній не лишилося. У цей же день мій чоловік поставив лише другу відмітку у свою картку: він став громадянином Італії торік, і вже двічі голосував за… власну дружину! Але між цими двома виборами є важлива різниця: на місцевих ми перемогли, отримавши можливість впливати на життя у місті, а от на національних – програли. 

Це було очікувано, але насправді для Più Europa вибори пройшли не так погано, як ми планували. У надконсервативному правому регіоні Венето ми набрали більше, ніж планували. Це добре. Але, на жаль, виявилось, що на півдні країни більшість голосів віддали тим, хто обіцяв reddito di cittadinanza – соціальну виплату, що дозволяє безбідно жити, іноді підробляючи на стороні. Таким чином багато жителів півдня обміняли право голосу на гроші від держави. Загальна картина голосування показала, що антиєвропейська, націоналістична консервативна риторика виявилася сильнішою за ліберально-демократичні ідеї. Поки що домінуюча партія Fratelli d’Italia запевняє, що підтримка України залишиться незмінною. Що буде далі, ми дізнаємося, коли вони сформують уряд і почнуть працювати. 

Тим часом Верона залишається острівцем спротиву в морі електорату, що вороже ставиться до ідеї об’єднаної Європи, громадянських свобод та збройного спротиву диктатурі.

Чому мене навчив цей досвід? Тому, що у політику йдуть не заради заробітку, а заради ідей, які об’єднують людей. Я знаю наскільки це банально звучить, на відстані здається, що головне в політиці – просувати якісь особисті, шкурні інтереси. Ні: головне власне ідеї. І коли вони змінюються, то змінюються і партії. Як краплі ртуті, партії можуть поєднуватися і дробитися, змінювати назву та символ. Для мого діда Володимира, щирого комуніста, який живе у Харкові, партія та її ідеологія повинні залишатися незмінними. Раніше і я зі зневагою ставилася до таких перетасовок, а зараз розумію, що зміни – це здорова оперативна реакція на ситуацію, що змінюється.

Як можна програти вибори, недобравши 0,06 % голосів до Сенату та 0,17 % – до Парламенту, і при цьому залишитися задоволеними? Як кажуть, перший млинець – нанівець. Все ще попереду! І річ не тільки в тому, що ми набрали більше, ніж очікувалося у своєму регіоні. Для мене особисто важливим є прецедент активної участі італо-українців у демократичному процесі. На муніципальних виборах у регіоні Венето нас було четверо: ще один українець у місті, одна – в Веронській області та ще один пан – у Падуї; але хто знає, скільки ще незнайомих мені активістів номінувалися в інших провінціях? Іноземці в парламенті вже бували й не раз, але італо-українська кандидатка, схоже, стала й справді новинкою, і я сподіваюся, що це лише перший крок і не для мене однієї. Я впевнена, що український волонтерський рух в Італії створить критичну масу людей, які звикли активно впливати на реальність і досягати мети, які зроблять наступний крок у бік італійської політики. Бо ми цього варті.