У звільненому від окупантів Макарові багато зруйнованих та покинутих будинків. На порозі одного з них сидить собака. Він – алабай. Сірий, брудний, побитий, голодний. Від волонтерів бере їжу, воду. Дозволяє себе погладити. Однак ні за ким не йде. Нікуди не йде. Сидить на порозі, спить на порозі. Вдивляється у тих, хто проходить повз. Дивиться повз тих, хто підходить.
Він чекає на своїх. Вперто.
Можливо, своїх вже немає. Хоча будинок цілий, двері зачинені.
Собака чекає на своїх. Безнадійно, але не безнадійно.
Він їсть, він п’є. Просто ні за ким нікуди не йде. Він вірить, що всі, кого він любить, повернуться. Так чи інакше. Волонтери кажуть про нього: «Наш Хатіко»
Сьогодні повернулися наши сусіди по сходовому майданчику. Ми чуємо їх за стіною. Здається, що стіни цієї між нами просто немає. Наші вуха навчились слухати шипіння й свист неба ще до того, як повітряна тривога входить у свої права. Що нам та стіна?
Сьогодні кордон Польщі з Україною перетнули 24 тисячі осіб. Вони повертаються додому. На них чекають, навіть якщо нема більше кому чекати.
Мені здається, що всі ми тепер Хатіко. Всередині зруйнованих та напівпорожніх міст ми – брудні, сірі, побиті – вперто чекаємо на те, що є сенсом нашого життя.
Ми чекаємо на своїх – воїнів, сусідів, друзів. Ми чекаємо на Перемогу й не зійдемо з цього місця, як би важко, болісно й довго це не було. Тільки замість їжі та води станом на зараз нам потрібна зброя.
Пересичений розчин горя – це коли українське тіло вже не знає, де болить, оскільки болить скрізь. Кожний рух обстріляних автівок у руських гуманітарних коридорах, розмальований в триколор — знак на в’їзді у місто, видимі з супутника ями масових поховань на окупованих територіях. Не повертається шия, висохли очі, не чують вуха, не гнеться спина…
І оце в ній – у спині, що не гнеться – всі імена і назви. Набиті на шкірі на спині, що не гнеться.
На ній, на спині, що не гнеться, гнів, лють, біль і зброя.
За спиною, що не гнеться, розчин горя. Якщо ворухнутися, кристали його видадуть всю свою крихкість. Сльози розмочать, вуха почують, шия наллється силою.
Але спина не зігнеться.
Пересичений розчин горя тепер буде на нашому столі довго: і щитом, і мечем.
У міжнародному словнику зміни: слово руський тепер означатиме майже те саме, що й нацист.
А слово Україна можна використовувати для осучаснення історії Давіда і Голіафа. Дітям через Україну ця притча не видаватиметься також вже перебільшеною небувальщиною.
Віднині наш нескінченний кошмар – це тортури, завдані дітям на наших очах.
Не руські вигадали, але саме вони довели його до справжньої досконалості: зґвалтовані діти із вибитими зубами, вирваними нігтями та переламаними кінцівками, вбиті діти – це фірмовий знак їхньої якості, за котрий дивізії нагороджуються званням «гвардійських».
При погляді на руського тепер треба завжди мати на думці, що він, його син, донька, родич, сусід, колега – разом з ним чи окремо – буде піддавати дітей тортурам.
Той факт, що він, руський, живе в Європі, нічого не змінює. Як дати цьому раду?
План є. Навіть два. Обидва станом на зараз недосконалі. Перший – щоб руських не було ніде.
Другий – мати зброю. За найтяжчих обставин націлена на руського зброя дає змогу бути вбитим до тортур.
Недосконалість першого плану полягає в тому, що втілити в життя – при байдужому гуманізмі сучасного світу – важко. Важко переконати незґвалтованих європейців та їхніх синів, що вони будуть наступними.
Складність другого плану у тому, що зброю треба роздати дітям, щоб і дати їм шанс загинути швидко та без тортур.
Усі окуповані території – табори. Усі люди, що опинились всередині, приречені. Сьогодні чи завтра чи післязавтра. Вони – приречені. Навіть у показному спокої Донецька та Херсона зі спокою – тільки незруйновані будинки, які будуть зруйновані, як тільки в тому буде необхідність. Живі люди там – живі тільки тому, що не було команди або інтересу зробити їм мертвими. Жінки не зґвалтовані тому, не вийшли на вулицю, а звірі не дісталися їхніх домівок. Але до чоловіків вже підібралася смерть: їх мобілізують, як м’ясо, до армії загарбників. Втекти практично неможливо. За втечу – кров з потилиці або вирвані кишки.
Поїхати – практично не можливо також. На блок-постах, де стоять вороги, азартно грають в руську рулетку: як каже їхній вождь «нравится – не нравится». Якщо хтось не подобається, то орк може зробити з ним що завгодно. І якщо подобається, то що завгодно – з нею.
Якщо у 2014 році я добре розбиралася в звуках та вигляді «піонів», «гіацинтів», «тюльпанів», то тепер я вивчаю зовсім іншу, куди більш модернову та класну техніку. Навряд чи ці знання я колись застосую на практиці. Але мені подобається. Схоже, не одній мені.
Соціальними мережами ходить картинка, де малі хлопчик та дівчинка граються у піску.
Вона дивиться на нього й питає: «Як тебе звати?» Він відповідає: «Байрактар. А тебе?» «А мене – Джавеліна».
Подруга зі Львова каже: «Щось мені якось страшно. Тільки от тепер стало. Мені здається, що це буде Львів..»
«В якому сенсі «це буде Львів»? У вас є варіанти назвати його якось по-іншому?»
«Та ні. Я думаю, що тактичну ядерну зброю воно запулить на Львів. І як тоді?»
«Фух. Не хвилюйся так, дорогенька. Вони ж ясно всіх повідомили: знищимо всі центри ухвалення рішень. А це все де? Правильно! У мене! В Києві»
«Ти якось мене не дуже заспокоїла… Так, а що робити?»
«Мабуть що плювати. Трошки фаталізму аж ніяк не нашкодить вірі у нашу Армію».
«А де взяти трошки фаталізму?».
У нашому волонтерському центрі жінка з Попасної. Спокійна, мовчазна, неприсутня. Каже: «Дівчата, а у вас тут ксерокс є?» «Знайдемо, а що треба?»
«Та, в принципі, можна й на телефон сфотографувати, якщо захочете. Але у мене на папірці… З телефону всі фотки треба видаляти, бо отак потрапиш на них, а вони у першу чергу телефон дивляться. А папірець можна в ліфчик чи в труси…»
«А давайте і так, і так зробимо?»
«Ви тільки всім покажіть, не забудьте. У нас Попасних зараз третина країни. Але у мене вона – одна».
На папірці список загиблих. Поряд з декотрими стоять дати та адреси. Поруч з іншими – тільки дати та імена. Є без імен: просто «жінка», «чоловік старий», «дівчина».
«Там є ще, коли їхали. Не в Попасній, а при дорозі. Кого побачили, записала. Не всіх, але кого точно побачила… Під рисочкою вони. Після наших…».
Навіщо я пишу цей щоденник? Навіщо я пишу, коли єдине, що має сенс робити нам, тим, хто не н фронті, це складати мапи з позначками, де лежать наші померлі?
Малий біженець з Лисичанську каже: «Я тепер ніколи не зможу знову полюбити іграшки». «Чому?» «А я їх зрадив. Тепер не можу дивитися іграшкам у вічі, знаю, що можу зрадити знову. Якщо руські прийдуть сюди…»
Йому років сім. Він розводить руками і позіхає. «Не просіть. Я не можу взяти ваш гуманітарний подарунок. Віддайте його більш сміливому хлопчику».
Коли в лютому стало більше, ніж 100 днів, до страхів чомусь додався оцей «а якщо б 24 ми б не…». Я відгоню його, дурні-чорні думки, я відгоню це страшне продовження «а якщо б ми не встояли»… Але воно, як хвиля, накриває липким відчаєм. Замість того, щоб видихати в теперішнє, я бачу можливе минуле, а в ньому – глибоку стурбованість світу, який би точно нас зрадив. Два-три дні – й інша реальність. Європа б гралась у гуманітарні цінності та повагу до величі російської примхи. Ми б гралися в партизанів й безіменно гинули на цій війні. Нами б знову засіювали Далекий схід і стріляли у потилиці музиці, літературі, науці.
Ми б тримались. Світ би відводив очі. І ці очі, які воліли б не бачити неправди, стали б головним вироком всьому, у що ми, я вірили.
Диявол би сміявся разом зі сталими демократіями.
А зараз він сміється, зручно влаштувавшись на колінках у дядька Кісінджера та угорського істеблішменту. І це вже зовсім не страшно. Дико, огидно, бридко, але не страшно.
Але якщо б ми 24 лютого не… Як позбутися цього страху? Чи взагалі його можна позбутися хоча б колись?
Якщо б у січні мене назвали шафкою… Я б образилася навіки. Побігла б зважуватися та про всяк випадок сіла на дієту. Кожної ночі пригадувала це хамське слово та його автора чи авторку. Не виключено, що я вела з ними бесіди: про їхні власні розміри, про тупість й неделікатність, про погане почуття гумору й про те, що він/вона мені більше не друг.
«Як ти, шафка?» – питає мене чоловік. А я відчуваю… ніжність. А я відчуваю вдячність. А я відчуваю, що він завжди знає мене краще, ніж я сама.
Моя відповідь йому відома. Вона відома зараз всім українцям. «Тримаюсь».
Однак, коли після лютого прийде якийсь інший місяць, коли пройдуть роки, коли виростуть наші внуки, які також будуть називати своїх коханих шафками… – все буде добре.
А от коли наші внуки та онучки стануть називати шафками своїх іноземних коханих, то тут вже прийдеться пояснювати.
«В далекі часи, коли московія у свій останній раз вирішили поневолити Україну, її солдати нищили на своєму шляху абсолютно все. Вони вбивали, ґвалтували, крали. Вони руйнували лікарні, школи, церкви, будинки, називаючи їх своїх законними воєнними цілями. Про це написано у всіх підручниках. В одному містечку поблизу Києва їхня ракета влучила у багатоповерховий будинок й зірвала йому «лице», потрощила, підпалила й видохлась. Жити в ньому було вже не можна. Коли руських випиздили, коли прийшли наші, коли стало сили поглянути в гору, то місцеві мешканці побачили, що на шостому чи сьомому поверсі, на стіні, яка колись була в кухні, залишилися шафка. Вціліла. З рівнесенько вишикуваними на полиці тарілками, з вцілілими чашками та навіть глиняним красенем півником на самому верху. Приспана пилом, завітрена, брудна – шафка трималась. Красуня».
«Як ти, шафко?» – це про любов та підтримку, визнання мужності та здатності бути собою за будь-яких обставин, це про перемогу, яку ми носимо в серце, про незламність, про майбутнє, про красу…
Смисл нашої війни, дорога наречена мого правнука, не тільки в тому, що шафка втрималася, а й в тому, що ми всі – засліплені від люті, сліз та болю – змогли її побачити. Дивлячись на небо через зруйнований будинок.