Мій Крим Я завжди асоціював Крим з незалежною Україною

Якщо не подолати Росію зараз, з українською культурою станеться те, що сталося з кримськотатарською. Текст українського режисера Нарімана Алієва написаний для Linkiesta Magazine: Присвячується Україні, який вийшов в Італії у липні 2022 року

Я народився в 1992 році в незалежній суверенній Україні, яку я завжди асоціював з Європою та європейськими цінностями. Хоча в Україні було і лишається велика кількість нерозв’язаних й досі проблем, ця країна завжди мала прагнення стати чимось більшим в політичному та соціальному плані, ніж просто пострадянською країною. Тут я завжди почував себе іншим, бо я і є інший. За походженням я кримський татарин, вся моя родина — кримські татари, які повернулися на свою Батьківщину в Крим вкінці 80-х років після того, як всіх кримських татар було депортовано радянською владою до Середньої Азії 18 травня 1944 року. Більше сорока років кримські татари не мали можливості жити на своїй рідній землі.

Я підростав в абсолютно нелогічному світі: кримський татарин в Криму на своїй батьківщині, в країні під назвою Україна, в російськомовному середовищі з вираженими проросійськими наративами. Мені було важко зрозуміти проросійські настрої в Криму, бо я ніколи не бував у Росії і ніколи не асоціював Крим з Росією і ніколи не асоціював Україну з Росією.

Крим був анексований ще у XVIII столітті і за ці триста років кримські татари завжди боролися за своє виживання, нас систематично знищували, витискали зі своєї землі, тому проросійські наративи ніколи не були нам близькими. Між двома векторами: проукраїнським, а значить проєвропейським та проросійським в Криму, кримські татари завжди активно підтримували проукраїнський. Ми завжди бачили свій Крим тільки у складі демократичної України.

З 2014 року ті цінності, які підтримували ми та інші українці, цінності, які ми завжди асоціювали з європейськими цінностями, нас змушують від них відмовитися, вбиваючи людей, погрожуючи знищити нас, маніпулюючи фактами та історією. Росія не просто хоче контролювати Україну, вона хоче її знищити. Питання свободи залишається ключовим як для нас, так і для агресора. Для Росії питання свободи України означає загибель їхнього “руського міра”, який ніколи не зможе існувати поруч з вільною демократичною Україною. Як сильно Росія не намагалася маніпулювати Україною через політичну, культурну, міграційну, економічну, інформаційну експансію, а військова експансія вже є останнім типом експансії до якої вдається держава-агресор по відношенню до інших, Україна все одно опирається. Поки що Росія поширила й на Європу всі інші види експансії, окрім військової.

В 2014 році ми програли інформаційну війну. Війну, в яку Росія інвестує мільйони і мільярди ресурсів. Повірити в брехню завжди легше, ніж розвінчати її, а російська брехня — це як ракети. Їх випускають 100, 96 збиває ППО, а 4 все одно долітають до цілі. І от ті чотири Росія і починає розробляти. Росія завжди вчіплялася в найслабші місця своїх жертв. Навесні 2014 року такою була Україна, яка хоч і змусила проросійського президента Януковича покинути країну, перебувала в очікуванні демократичних виборів. Одна з російських інформаційних ракет, а саме наратив про братні народи спрацювала в Криму. Кримські військові вважали російських військових, які служили у Севастопольському російському флоті, за своїх. Вони жили в одних під’їздах, їхні діти ходили в одну школу, пили одну і ту ж саму горілку і протягом 25 років ніхто і не готувався до війни проти них. Коли російські військові наставили на українських військових в Криму свої гвинтівки, ті були не готові відповісти.

Росія, коли приходить на якісь землі, вона починає викривляти уявлення про світ. На окупованих територіях нема вільного доступу до інформації, нема зв’язку із зовнішнім світом, нема можливості вільно висловлювати свої думки. Створюється сектанстський культ Росії. Критичне мислення знищується, людина починає говорити гаслами. В Криму застосовувалася ще й міграційна експансія, завозячи туди російське населення. Проукраїнським активістам та проукраїнським кримським татарам довелося виїхати з Криму. Ті, хто залишився опинився за ґратами за те, що не захотіли зрадити свої принципи та свою Батьківщину. Багато хто за ці 8 років вже й вийшов із в’язниці, але їм довелося знову повернутися в окупацію. Вся ця репресивна політика велася й Радянським союзом, а до цього Російською імперією, хоча не в такій кількості, бо Росія намагається створити помилкову картинку, як добре живеться людям в окупації. Окупант не може апріорі бути хорошим, йому наплювати на думки місцевого населення, він робить те, що йому вигідно. Сьогодні йому вигідно дати тобі шматок хліба і він дає, завтра — невигідно і він утворює Голодомор 1932-1933 років. Розраховувати на милість вбивць — безглуздо.

Кримським татарам вдалося вижити і зберегти частково свою культуру завдяки консервації. Коли вас лишають суб’єктності, коли вас намагаються знищити й асимілювати, про вас прибирають будь-які офіційні згадки, як це сталося з кримськими татарами після 1944 року, все що можна зробити — це закритися і законсервуватися для того, щоб всередині зберегти ті крихти ідентичності, традиції, мову, пам’ять, історію. Кримські татари більше 45 років були в депортації, у нас не було можливості вільно розвиватися і зараз в російській окупації у нас нема можливості вільно розвиватися. В незалежній Україні у нас була свобода це робити і право бути собою. Наша мова, наприклад, помалу вимирає. Нею спілкуються, нею пишуть, але вона не уніфікована. Багатьох слів в нашій мові навіть не має, вони запозичені з російської.

Коли у 2014 році Росія напала на Україну, я одразу зрозумів, що може знову трапитися з нами і що може статися з українцями. Сила українців у тому, що вони мають свою суверенну державу, свою територію, свою мову і культуру. Вона сплюндрована, викривлена, зґвалтована і репресована радянським союзом й російською імперією, але вона збереглася в більшій мірі, ніж кримськотатарська. У кримських татар такої розкоші не було. Якщо Росія виграє свою війну і досягне своїх цілей, то такого народу як українці, на прикладі мого народу, через два-три покоління може й не бути.

Українці завжди воювали за себе, програвали, але все одно воювали і щось робили аби вибороти себе. У тебе не вийшло і ти не спробував нічого зробити — це зовсім інші речі. Ось росіяни нічого не роблять, вони навіть не вірять у будь-які зміни. Це найстрашніше, коли людина не вірить у те, що у неї щось може вийти, а це значить, що вона мертва зсередини.

Якщо б Росії вдалося завоювати Україну у 2004 або у 2014 році, то ракети б сьогодні летіли не на Київ, Харків та Одесу, а вже на Варшаву, Вільнюс і Прагу і ймовірніше вони б летіли вже з української території, так як сьоголні летять з білоруської території в Україну. Білорусь — це приклад країни, яка не змогла протистояти м’якій експансії Росії. Україна змогла, тому в Україну прийшли зі зброєю. Україна поки виконує роль форпоста Європи. Якщо Україна впаде, Європа залишиться сам на сам з Росією. Європа поки не розуміє, що локальність цієї війни тимчасова.

Коли мене питають, чи дійсно ми зможемо повернути Крим, я відповідаю: так. Що намагається зробити Росія? Вбити нашу надію, а надія — це останній форпост будь-якої цілі. Якщо б мої бабусі і дідусі, мої батьки, які були в депортації, в яких не було жодного шансу і можливості в перспективі, повернутися на Батьківщину, якщо б вони не вірили, що вони повернуться, вони ніколи б не повернулися і, який би умовно народився би десь в Узбекистані, не факт би що я взагалі казав, хто я є, що є я кримський татарин і всі мої родичі з Криму. А ця надія, ця віра, що ми обов’язково в один день повернемося, тримала нас на плаву і дозволяла зберігати цю пам’ять, а це найважливіше, що є.