Бо люблю я Донбасу красу Як створювався міф про неукраїнський український Схід

Українська політична аналітикиня, викладачка, перекладачка Катерина Зарембо дослідила та спростувала міф неукраїнського Донбасу, який десятиліттями створювався радянською, а згодом й російською пропагандою. Вперше цей текст було опубліковано італійською мовою в Linkiesta Magazine: Присвячується Україні, який вийшов у липні 2022 в Італії

AP/LaPresse

Історія повторюється. Росіяни на очах в усього світу стерли з лиця землі Маріуполь, Сєвєродонецьк, Лисичанськ та інші міста і села Донецької і Луганської областей. І справа не тільки в захопленні територій – цим тотальним винищенням Росія прагне домогтися, щоб усі забули, що на цих землях була і є Україна.

Росіяни робили так і раніше. Радянська влада з усіх сил намагалася удати, ніби у цього краю немає жодної історії, окрім радянської. Саме тому козацька історія цього краю, який складав частину держави Запорізька Січ, замовчувалася – на противагу їй був придуманий міф про Донбас, край шахтарів і металургів, який гордо і тяжко працює на благо Країни Рад. Саме тому українську мову ретельно винищували – станом за переписом 1897 року 68,9% і 62% населення теперішніх Донецької та Луганської областей відповідно називали українську рідною мовою, а у 1989 році – тільки 30,6% Донецької області та 34,9% Луганської. Українських вчителів звільняли з роботи, українських письменників, правозахисників і дисидентів репресували. Саме тому центр регіону був перенесений з українського Бахмута, над яким першим у регіоні у 1917 році було піднято український прапор, до пролетарського Донецька (тоді – Сталіно) – Бахмут мав надто серйозні українські традиції.

Гірка іронія полягає в тому, що навіть індустріальний потенціал регіону був розроблений ніяк не радянською владою, а європейцями – німцями, французами, британцями та бельгійцями, а копальні і заводи були просто привласнені радянською владою, яка скористалася із сум’яття Першої світової війни, через це Бельгія не визнавала Радянський Союз до 1935 року. Після набуття Україною незалежності міф про Донбас не тільки не зник, а, за підтримки місцевих політичних еліт, ще більше зміцнів і прийнявся. Навіть сам топонім «Донбас» – одне з небагатьох радянських скорочень (повна назва – Донецький вугільний басейн) – прижився у незалежній Україні настільки, що його вживають, навіть не здаючи собі справу про його походження та призначення. На додачу до пролетарського образу Донбасу додалися образи криміналітету (у 90-их в регіоні відбулося декілька гучних вбивств місцевих бізнес-авторитетів), російськомовності (яка відповідала дійсності як наслідок кривавої політики русифікації за радянських часів) та проросійськості, яку втілював президент з Донбасу, Віктор Янукович.

Партія регіонів, яку очолював Віктор Янукович, монополізувала голос регіону настільки, що заглушив інші місцеві голоси, які не вписувалися у міф. Так навіть решта України аж до 2014 року залишалася несвідомою того, як за незалежності на Донеччині та Луганщині проростало українство. Так, у 2006 – 2009 роках у Донецькому національному університеті діяла молодіжна організація «Поштовх», яка намагалася повернути регіону українську національну свідомість. Скаутська патріотична організація «Пласт» у різних містах Донбасу, літературні та мистецькі об’єднання, футбольні вболівальники, які відчували себе частиною всеукраїнського, а не тільки локального контексту – список проукраїнських середовищ і рухів на Донеччині і Луганщині можна продовжувати.

І у Донецьку, і у Луганську, і в інших містах регіону відбувалися Євромайдани – не такі чисельні, як в інших регіонах, але не менш невтомні. Коли після успіху Євромайдану Росія розпочала окупацію Донецької та Луганської областей, Донецьк чинив спротив – на мітинг за Україну 13 березня 2014 року вийшло близько десяти тисяч осіб – небагато у масштабах міста-мільйонника, але і немало, зважаючи на низький протестний потенціал, який йому приписували. Вже в окупованому Донецьку відбувся перший у місті український літературний фестиваль за участі національних зірок. На думку багатьох тодішніх мешканців Донбасу, регіону не вистачило якихось п’яти-десяти років, за які його українська ідентичність зміцніла б остаточно. Після 2014 року, коли близько половини мешканців Донецької та Луганської областей стали вимушеними переселенцями внаслідок їхньої часткової окупації, голоси Сходу в Україні зазвучали гучніше. Письменниця Олена Стяжкіна, релігієзнавець Ігор Козловський, журналісти Денис Казанський, Сергій Стуканов та багато, багато інших стали альтернативним голосом Донбасу для України і світу (деякі з них при цьому відраджували від вжитку слова «Донбас» як такому, яке годує радянський та пострадянський міф).

Щодо вільних територій Донецької та Луганської областей, то там після 2014 року розквітло громадянське суспільство – прогресивні організації, спрямовані на розбудову урядування, боротьбу за чисте довкілля, патріотичне виховання, тощо постали чи не в кожному місті на Донбасі. «Вільна Хата» в Костянтинівці, «Точка доступу» у Дружківці, Східноукраїнський університет, який переїхав з окупованого Луганська до Сєвєродонецька на Луганщині, – ось тільки деякі з осередків і просторів, де розбудовувалася нова, українська, історія Сходу.

Ті, хто вірить в Україну, залишаються навіть на окупованих територіях. Чи не найвідомішим прикладом був письменник Станіслав Асєєв – він жив в окупованому Донецьку і надсилав свої нотатки з окупації до української газети «Дзеркало тижня» упродовж чотирьох років, аж доки у 2017 році не був викрадений окупантами. Після двох з половиною років полону його звільнили у рамках обміну полоненими. Такі люди, як Асєєв, і досі живуть в окупації. Саме вони усі ці роки малювали жовто-сині смуги на будівлях і дорогах. Саме вони повідомляють українським військовим місцезнаходження сил ворога. Діти з Донецька готуються до вступу в українські університети. Дехто, як-от подруга Олени Стяжкіної, просто тихо чекає – адже «хтось має зустрічати з квітами українських воїнів».

У 2022 році Росія поставила собі за мету не просто окупувати, а знищити український Схід – щоб від нього не залишилося і сліду. Маріуполь та Сєвєродонецьк зруйновано практично повністю. У Храмі святого Петра Могили у Маріуполі росіяни спалили усю бібліотеку, включно з унікальними примірниками. До шкіл окупованих міст завезли вчителів з Ростова та Петербурга. Спалювання книжок, заміна шкільних вчителів і переписування підручників – інструменти боротьби з пам’яттю, які Росія застосовувала упродовж усієї своєї історії. Тільки у них нічого не вийде. Надто багато тих, хто пам’ятає. Надто багато тих, хто розкаже, як все було насправді. Надто багато українців та українок загинуло, захищаючи українські Донеччину і Луганщину. А щодо зруйнованих міст – ми все відбудуємо і повернемося, щоб і далі писати історію українського Сходу.

Книга Катерини Зарембо про українські спільноти і рухи українського Сходу готується до виходу у видавництві «Човен» восени 2022 року.

Le newsletter de Linkiesta

X

Un altro formidabile modo di approfondire l’attualità politica, economica, culturale italiana e internazionale.

Iscriviti alle newsletter