Замість підсумківБіль війни, ненависть до ворога та любов, яка переможе все

За більш, ніж 300 днів війни український народ відкрив всередині себе ресурси, які в нормальному житті не повинен відчувати ніхто. Колонка про підсумки 2022 головної редакторки Слава Європі Ярини Груші-Поссамай

LaPresse

Ні, не буде жодних підсумків на завершення цього року, тому що нема що підсумовувати, тому що подія, яка змінила всі наші життя не завершилася. Війна триває, російська армія продовжує жорстоко вбивати українців, продовжує випалювати українську землю, насильство і біль з 2022 переповзають через поріг 2023 року своїми отруйними щупальцями восьминога. Безпосередньо чи небезпосередньо повномасштабне російське вторгнення зачепило кожну родину в Україні. За минулий рік ми відчули те, що ніколи не відчували в житті, доторкнулися до тих ресурсів всередині нас, до яких звертається людина лише в критичних ситуаціях.   

Ми відчували біль, глибокий, роздираючий, фізичний, який проникає аж до кісток, який викривлює обличчя. Зморшки навколо очей, рота, лоба перетворилися на глибокі рови, які просідають вниз, аж до кістки черепа. Наше волосся посивіло за одну ніч. Ми чули про це тільки зі слів бабусь й дідусів, але ніколи не уявляли, що й самі посивіємо за одну ніч аж до невпізнання кольору нашого волосся.    

Ми боялися, ми відчували страх, що завтра ніколи не прийде, боялися не вижити, боялися втратити найдорожчих людей, ми відчували страх стати сиротами за одну секунду. Той страх, який спонукав нас реагувати, мобілізуватися кожен на своєму фронті як військовий, як волонтер, як медик, як журналіст. Іноді страх паралізовував нас, змушував нас тікати. Всі наші відчуття у цій війни легальні. Нелегальна тільки війна.   

Ми відчували і відчуваємо ненависть. Ненависть, яку нам наказали відчувати, як по команді після якої запускаються ракети на українських цивільних, після яких кулі летять  у захисників України. Ця ненависть сильна, спустошлива, але точна і доцільна. Ненависть за ті труни, які повертаються додому з тілами молодих захисників і захисниць, які до лютого 2022 року мали якісь плани на життя: закінчити університет, одружитися, зробити закордонний паспорт і нарешті побачити свою першу іноземну країну. Але вони вирішили захищати свою країну, захищати свої родини й родини інших українців. Ніхто з них не хотів війни, але всі ми в ній опинилися. Ненависть за ті труни, які не повертаються з фронту, які обертаються на тишу та сліпу, як українські міста без електрики, надію на те, що близька людина не загинула, можливо вона потрапила в полон, пропала безвісти в зоні, де нема телефонного зв’язку.

Ненависть за всі ті братські могили і за всіх тих людей, яких туди скинули без права на оплакування та християнське погребіння. Погребіння, яке могло б відбутися після довгого й щасливого життя, після природньої смерті, а натомість є тільки насипи сирої землі без хреста і без імені. В бучанському морзі й досі знаходяться неопізнані тіла. Ненависть за всі ті дитячі личка, які скоро стануть дорослими обличчями з травмами, які залишаться з ними надовго і будуть випливати назовні у найнепідходящі моменти: на залюднених площах, в закритих приміщеннях, поруч з близькими людьми, коли падають всі захисні бар’єри.          

Ми навчилися розрізняти, що є важливим, а що ні: фотографії родини, мамина сукня, татова люлька перетворилися на скарби, які не можна купити за жодні гроші світу. Все матеріальне набуло символічного значення, стало тією частиною нас, яку не можна буде віднайти, бо вона лежить під грудою каміння, яке колись було нашим будинком. Багато українців полишили свій дім з одним рюкзаком на плечах, як равлики, які носять свій дім за плечима аби з того рюкзака побудувати новий дім. 

Ми відчули, що таке солідарність: незнайомі люди, які зустрічають на перонах біженців, лишають дитячі візочки для українських матерів, відчиняють двері власного будинку незнайомим людям, жертвують гроші, одяг, їжу, генератори не просячи нічого у відповідь. Те людське тепло рук, яке відчувається попри рукавиці. Таку солідарність та повагу ми заслужили, давши відсіч російському агресору. 

А любов? Ми любили в цьому 2022, що минає? Скільки любові в наших донатах українській армії, які рятують життя чиємусь батьку, сестрі, синові чи матері? Скільки любові в руках лікарів, які лікують поранених на фронті? Скільки любові в тому, щоб вийти в нічну зміну в лікарню, в пологове відділення, яке потрапить потім під російський удар? В тому, щоб щодня виходити на площі європейських міст аби просто побути разом і підтримати одне одного? Скільки любові в розмовах з близькими людьми, у повідомленнях, які ти пишеш сьогодні, бо завтра може не прийти. Безмежної любові, яка буквально сочиться з відео зі звільнених міст, з відео зустрічей солдатів, які обіймають своїх дітей у відпустці. Скільки любові між парами, які одружуються під час війни в уніформі, між людьми, які віднаходять тих, з ким давно перестали спілкуватися. Скільки любові в тому, щоб забезпечувати українців світлом, після кожного разу, як Росія обстрілює енергетичну інфраструктуру України. Скільки любові у квітах, які висаджуються на клумби у містах поки над ними волають сирени. У марках з “рускім воєнним корабльом”, які клеяться на коверти. Скільки любові в тому, щоб виходити на сцени і говорити про цю любов. Нехай любов перенесе українців у переможний 2023 рік, бо саме любов переможе все.