Його ім’я — Святослав Вакарчук. Але в Україні його всі називають Слава. У своїй країні він зірка. Він, як і президент Зеленський, також подумував свого часу балотуватися в президенти. Поки він думав, його фанати були вперненими на всі сто, але за декілька місяців до виборів, Слава офіційно заявив, що не має наміру переходити Рубікон і зосередився повністю на своїй професії музиканта. Бо єдина і справжня пристрасть цього чоловіка, між іншим ексдепутата, інтелектуала з академічним ступенем — це музика.
Ті, хто не знає Славу Вакарчука може сплутати його зі Стінгом або Брюсом Спрінгстіном, з тілом і голосом, що зліплені за подобою титанів завдяки яким відродився англосакський рок. І все ж, на щастя є ті, що його знають. А серед них ті, хто чув, як він співає для солдатів в окопах Донбасу. Є й ті, що бачили його виступ разом зі своїм гуртом Океан Ельзи, біля Бранденбурзьких воріт у Берліні, там де писалась історія Європи, історія імперій та їх загибелі, варварства та звільнень, яка в той вечір здавалось відлунювала у відповідь на його спів.
А ще є щасливчики, такі як я, які дізнались про нього в 2014 році на Майдані і почули декілька днів тому в концертному залі Зеніт у Парижі як він співав Зелені Очі на величезній сцені і перед такою ж кількістю публіки, яка дихала і танцювала в унісон. Екзальтовані однодумці, які в димовій завісі здіймали вгору свої голови і гітари справжнього вогняного року і Слава зі сталевим тілом та головою, як у тигра, з хриплим та одночасно мелодійним голосом застрибує на педану, немов кішка, з оголеним торсом, але не як Христос, а як вітрувіанська людина з малюнку Леонардо, розкриває руки і запрошує підтримати оплесками такими ж сильними і непохитними, як він сам.
А є ті кому буде достатньо подивитись відео на YouTube каналі Бієннале Венеції : зруйнований двір будівлі у стилі бароко, у кольорових відтінках охри та коричневого, руїни, кабелі, що звисають, сталева арматура, сліди від куль, а на задньому плані шана духу міст, які зробили вічною Європу — ковані ворота з делікатними вигинами; небо, сфотографоване знизу, дивлячись на яке ти не знаєш, що з нього вирине: хмари чи вогонь. І в цьому апокаліптичному сценарії вібрують ноти піаніно та струнного квартету разом із голосом Вакарчука, що здімається вгору: “Обійми мене, обійми, обійми ще раз…руки мої….обійми”, про що ще можна співати, коли ти є частиною того народу, який намагається зберегти людяність під батогами жорстокості? Що ще заспівати як не баладу, що безкінечно крутиться навколо свого приспіву, поки ти шукаєш де б заховатись від ненависті, бомб, хаосу?
Для всіх українців Вакарчук ні на кого не схожий. Він є тим, ким він є — Славою, одним з останніх рокерів й останніх епічних поетів нашого часу. Існують два типи поезії: орфічна і лірична. Орфічна поезія самостійна, вона тримається на собі, вірна своїм словам, у французській мові — це Маларме. Лірична ж потребує гармонії з іншим, неважливо з малим чи великим, оголеного серця як серце поета, почуттів простих і водночас глибоких — це ніч на Рейні, воєнна поезія Аполінера і балади повішених Віллона.
Серед цієї раси співаків найрідкіснішим звіром є поет, який поєднує в собі лірику та епіку, той, кого греки називали аедом; в античній Франції це був трубадур, той, на кого покладались всі гріхи. Він — посильний без доручення, який перебирає на себе долю народу, оскільки має слова, голос, тіло.
Вакарчук перебирає на себе це завдання в ім’я українського народу. Як Армстронг в низькому тембрі голосу якого відображався ностальгічний синтез жертовності і воскресіння чорношкірих американців. Як Боно, який в своїх найбільш хриплих дисонансах стискає роз’ятрене тіло коханої Ірландії. Так само як вони, Вакарчук творить чудо простоти, яка нічого не втрачає, в цьому і полягає секрет аеда. Так само, як вони, Вакарчук володіє геніальною технікою вхопити найголовніше, запакувати це в пишні специфічні структури року, в нещадні музичні розриви, які крутяться навколо ідеального приспіву, витворюючи мистецтво між масштабним та мінімальним, яке повертається до самого себе як оксиморон, на який припадає дух часу та молодості цілого народу.
І серцевина цієї упаковки зовсім не націоналістична, там всередині лише тіло, яке здіймається вгору до поту, крові та смерті. Там всередині лише голос, скрипучий та ніжний, між тенором і баритоном, з ясною інтонацією, без вібрацій. Голос, який не встигає себе чути, бо здається, що от-от зламається, гранітний голос, який окрім як любити і плакати — реве, бо це плач країни, яка живе і бореться за життя.
Він поет, який вирішив співати виключно мовою переслідуваних, бомбардованих, закатованих, тому саме Слава і є душею України.
З “Таки війна!” Бернар-Анрі Леві, La Nave di Teseo
Переклад Катерини Коваленко