Новою секретаркою Демократичної партії стала Еллі Шляйн — це грандіозна новина, в дечому навіть перспективна новина, але аж ніяк не хороша ані для Демпартії, ані для України. Спеціальна операція проти Демпартії пройшла успішно: шустра та хоробра тридцятисемирічна кандидатка, далека від класичної риторики Демократичної партії, єдиної (подобається нам це чи ні), що тримала на плаву Італію протягом минулих п’ятнадцяти років, завоювала політичну спільноту, яку хотіла окупувати, яку засуджувала і членом якої навіть не була ще декілька тижнів тому, дякуючи голосуванню на праймеріз, відкритому не тільки для тих, хто входить до Демократичної партії. Голосування ж за партійними квитками виграв її опонент Стефано Боначчіні.
Шляйн сьогодні уособлює соцліву ідеологію, так саме соц від слова соцмережі, ліві меншини, які виступають за гендерні права та за боротьбу проти дискримінації — все те, що навіть не обертається в орбіті класичної лівої ідеології за права робочого класу. Робочий клас голосував за праву партію “Браття Італії” Джорджії Мелоні, за “Лігу” Сальвіні та за популістський “Рух5зірок” Джузеппе Конте ще до того, як на арені з’явилася Шляйн, тому ось вам відповідь, як голосуватиме італійський робочий клас у близькому майбутньому.
Демократична партія вже переживала радикальні популістські й антикапіталістичні тенденції в своїй історії, але Шляйн єдина, хто поки що легітимізував політичну пропозицію, яка зародилася у лівому світовому русі як відповідь на еру Клінтон-Блер, хоча політичні ідеї Шляйн також ростуть з англо-американського світу.
Починаючи з Джеремі Корбина у Великій Британії та закінчуючи Берні Сандерсом в Америці, радикальні ліві не змогли завоювати виборця у своїй країні, але зуміли безпосередньо докластися до реалізації найбільш катастрофічних політичних подій, таких як Брексит та президенство Трампа. Це стосується й італійської Демпартії, яка забуксувала між ідеологією та внутрішнім управлінням партією.
Шляйн — це навіть не італійська версія Александрії Окасіо Кортес, тому що навідміну від депутатки з Бронкса, їй якраз бракує її низового соціального походження. Еллі народилася у Швейцарії у родині викладачів університету, її батько американський єврей україно-литовського походження, дід по материній лінії був сенатором-соціалістом, членом Вищої Ради Магістратури (CSM) по квоті партії Forza Italia (Вперед, Італіє!) Сильвіо Берлусконі. Але якщо подивитися з іншої перспективи, Еллі Шляйн — це та привілейована Окасіо Кортес, яку може дозволити собі наша політична система.
Навідміну від Боначчіні, Шляйн запропонувала лівому виборцю справжні зміни. Боначчіні ж вирішив у своїй передвиборчій кампанії продовжити політику партії та її повільну агонію, до речі за нагоди передаю вітання попередньому секретареві Енріко Летта за черговий “політичний успіх”.
Я вже чую слова радикальних лівих, яких Шляйн перемогла дякуючи голосуванню в палатках на площах міст: як може Шляйн стати тією політичною зміною, якщо вона народилася як політик за часів Романо Проді й під час передвиборчих перегонів заручилася підтримкою двох попередніх секретарів партій Берсані і Дзінґаретті, а також інших членів таких як Франческіні, Орландо та Провенцано, які роками керували країною в урядах різних комбінацій?
Це абсолютно легітимні заяви, бо Шляйн уособлює народні зміни, які мають більше послідовників у Твіттері, ніж на площах міст. Тому обрання Шляйн на посаду секретарки може покласти край широкому впливу Демпартії на електоральні маси і перетворити демократів на партійку, яка представлятиме права невеликих елітних груп, мешканців центрів великих міст та бригад сердечок в соцмережах. За такої перспективи Демпартію може остаточно поглинути парочка з Рух5зірок Рокко Казаліно та Джузеппе Конте і це може обернутися для Італії справжньою катастрофою.
Але проблема не тільки в Демпартії, перемога Шляйн — це проблема всієї Італії, тому що країна може втратити одну з опорних інституційних партій, на яку спиралося всі ці роки. Саме членами цієї партії є ті дорослі, які вміють розрулювати складні ситуації, саме такі, які зараз звалилися на країну.
Перемога Шляйн — це і проблема також для України, яка у свою чергу втрачає потужну підтримку у своїй боротьбі за виживання і за свободу проти агресивного російського імперіаліста зі слоганом “Бог Родіна Сім’я”. В цьому і полягає найбільший парадокс італійської політики, що єдина, хто бореться проти повернення фашизму до Європи (поки що) — це колишня фашистка Джорджа Мелоні. Атлантичний фронт тепер може звузитися до підтримки партії Azione-Italia Viva Карло Календи та Маттео Ренці разом з Браттями Італії Джорджії Мелоні (поки що).
Разом зі Шляйн святкувати її перемогу, окрім її прихильників, можуть й Рух5зірок та так званий Третій полюс. Перед Джузеппе Конте відкривається пряма дорога (тут хочеться розсміятися вголос) по стопам Енріко Берлінгуера (останній очільник комуністичної партії Італії, який відмежувався від лінії Компартії СРСР, примітка перекладача). Конте спробує застосувати проти молодої секретарки свою культурну гегемонію сильного лідера всіх прогресивних лідерів, в той час коли Ренці та Календа ще не встигли розпрощатися зі своїми персональними партіями аби разом запропонувати серйозну альтернативу, яка б викликала довіру у прогресивного виборця, який віддавав зазвичай свій голос за Демократичну партію і який з очевидних причин не поділяє лінію переможниці нео, екс, пост марксистки, яка щиро вірить у щасливий прогрес і в те, що платіжки за електрику складають важливу проблему для італійського соціуму.
Перемога Шляйн — це чарівна історія про нове обличчя, за яке так вболівав Джузеппе Конте, але будьмо пильними, щоб разом із Джузеппе Конте перемогу Шляйн не святкував і Владімір Путін.