Війна — це стрес, війна призводить до психологічних проблем, війна зморює весь український народ. Але з іншого боку війна — це інструмент, завдяки якому суспільство може вирости, стати більш дорослим, сучасним, сильним.
24 лютого 2023 року Україна пететнула позначку в рік з початку повномасштабного вторгення Росії в Україну. Рік, в якому залишились сліди бомбардувань, смерті, безвиході, страху, ненависті, але також і любові. Згідно з останніми опитуваннями, 85% українців готові продовжувати боротись за будь-яку ціну. Як це можливо? Що зробили українці, щоб не втратити розум, переживаючи таку трагічну і жахливу подію? Як змінився їхній психологічний стан від початку вторгнення?
Ігор Ларін — український психотерапевт з Одеси з вісімнадцятирічним досвідом за плечима. З 2016 року серед його пацієнтів є також і військові. Зараз він волонтерить у реабілітаційному відділенні для військових в київській клініці Феофанія.
“Перші два місяці люди знаходились у шоковому стані й військові також: бачити літаки і гелікоптери в телевізорі і бачити їх зі свого вікна — це дві абсолютно різні речі”, — говорить Ларін. — Я розрізняю дві категорії людей: перша — до неї належить переважна більшість, — це ті, хто змирився з ситуацією і прийняв її, розуміючи, що найближчим часом нічого не зміниться. Вони знайшли в собі сили аби рухатись вперед. Це ті, хто зможе психологічно триматися і по закінченню війни. До другої категорії людей відносяться ті, що застигли в очікуванні. Вони очікують перемоги і нічого не роблять. Це ті, хто не зміг дати раду неврозам, тривожності, роздратованості і зараз виливає це на поверхню. Нажаль, це та категорія, яка матиме найбільші психологічні наслідки. Щоб впоратись з війною протрібно зануритися в неї, доторкнутись руками і не залишатись осторонь”.
В 2005 році Всесвітня організація здоров’я зазначила, що рівень схильності до депресії в українців сягає вище середнього, з 2014 року зі зрозумілих причин цей показник зріс. Якою ви бачите ситуацію сьогодні?
Ті хто працюють, мають чим зайнятись, у них не має джерела для живлення депресії. Звичайно, що я говорю про те, що бачу, але я не відчуваю цього серед населення. Кінець зими і початок весни — це той період, коли всі відчувають легку депресію, навіть у мирний час. Але я не помічаю цієї загальної тенденції.
Поговоримо про військових. На фронті воюють, як професійні військові, так і волонтери, й нещодавно мобілізовані, ті, хто раніше не мали жодного відношення до військової справи. Чи вдається їм витримувати всі психологічні виклики цієї війни?
На початку повтомасштабного втогнення, я відвіз свою сім’ю в безпечне місце, спочатку на захід, а потім до Німеччини. До червня я залишався у Миколаєві, допомагаючи військовим. Потім мені зателефонували з адміністрації клініки Феофанія у Києві. У клініці є відділ призначений повністю для реабілітації військових, оснащений всіма необхідними інструментами для роботи, де працюють професіонали високого рівня. Я там задіяний як волонтер. Я переважно займаюсь пораненими тяжкого та середнього ступеню, з ампутованими кінцівками, з тими, хто воював на нулі. Я можу сказати, що слідкую за війною через них: до мене прибували солдати з Бучі, Лисичанська, Севєродонецька, Соледара, Бахмута.
У відділенні постійно перебувають близько ста солдат, когось виписують, але прибувають завжди нові. Я працюю з постравматичними розладами (ПТСР), зазвичай він проявляється через шість місяців після закінчення військових дій, але для тих, хто пережив ампутації, війна вже закінчилась, і у них розлад починає проявлятись майже одразу. Професійні військові краще справляються зі стресом, бо вони розцінюють службу як роботу, незвичну, але роботу. У них є більше шансів впоратись з труднощами. Що стосується добровольців і мобілізованих, мушу сказати, що багато з них йде на війну, щоб довести, що вони чоловіки і таким чином вирішити свої внутрішні проблеми. Вони виконують дуже добре призначені їм завдання. Тим не менше, бачити, як твій товариш гине жахливою смертю залишає в душі дуже глибокі рани. Порівняно з професійними військовими, відсоток ПТСР серед них вищий. Ця категорія перебуває в зоні ризику.
Військові звертаються до спеціалістів? Або все ж таки й досі існує неприйняття цього типу допомоги?
Довіра до цього інструменту дуже виросла, слово психолог вже не лякає, за весь час в клініці ніхто не відмовився зі мною розмовляти. А ще мені постійно розказують про те, як військові самостійно говорять своїм близьким, що потребують допомоги, що самостійно не можуть впоратись і їм потрібен спеціаліст. Суспільство стало більш дорослим, більш сучасним. Знаєте, ми нещодавно розмовляли з друзями і намагались описати наше військо. І знайшли два слова — це любов і мужність. Мужність, яка також говорить про силу та сміливість. Російська армія — сильна, але їй бракує любові. Неповна формула, яка ніколи не спрацює. Вони як роботи, але тим не менш любов — це не лише про ніжність, відвертість, радість. Це також і злість. Наші солдати, як би дивно це не звучало, вбивають із любові, в ім’я любові. Наш військо воює, щоб захиститись.
Україна готова до такої великої кількості військових, які потребують допомоги?
У нас є багато кваліфікованих спеціалістів, а також багато вмотивованих кандидатів, які хочуть навчатися та розвиватися у цій сфері. Що стосується реабілітаційних центрів, благодійних організацій, то волонтерів вкрай не вистачає. Вистачало до повномасштабного вторгнення, але зараз ситуація більш широка і масова. Багато військових залишаються, нажаль, без належної підтримки.
Є країни, з яких би ми могли взяти приклад в роботі з пост-стресовим розладом?
Я вважаю, що ми маємо використовувати весь досвід, що існує. Можемо скористатися досвідом США й Ізраілю, останній більш близький до нас за контекстом і ментальністю. Тому що на сьогоднішній день ця країна все ще перебуває під загрозами бомбардування. Непотрібно винаходити велосипед, протоколи роботи з ПТСР вже існують. Але зважаючи на контекст, масштабність війни, те, що вона відбувається на нашій землі і менталітет, нам потрібно буде розробити наші методики, щоб впоратись з усіма викликами, що постануть перед нами.
Скільки часу буде потрібно українцям, щоб повернутись до нормального стану після перемоги?
“Я вірю, що якщо завершаться втручання зсередини та ззовні, українцям вистачить одного року. У нас є протоколи, щоб керувати ситуацією”, — серед повноти негативних новин, ваші слова дуже обнадіюють. Особливо те, що стосується відношення українців до інструменітв допомоги. — Насправді український чоловік дуже чутливий. Часто він цього не показує, не зізнається. Але ми виграємо, тому що серця наших чоловіків сповнені любові”.