Після зимиВ Міністерстві культури Італії в Римі показали репортаж про невидимі травми українців

Наталя Зарецька очолює команду психологів та психіатрів, які працюють в Бучі, одному із міст, що найбільше постраждали від російського вторгнення. Її свідчення надихнули журналістів на створення репортажу про глибокі рани травмованого суспільства, який показали 19 жовтня в Міністерстві культури Італії в Римі

Credits Riccardo Romani

Є війни, які швидко забуваються. З вибухом подій в Ізраїлі Україна відходить на другий план, як це сталося раніше з російським вторгненням в Україну, через яке Ємен і Сирія ледве згадуються в новинах. Є війни, які ми не бачимо, і які ніколи не закінчуються. Люди, які ці війни близько пережили, стають назавжди їхніми заручниками. Коли я приїхав до Бучі за кілька тижнів після звільнення міста, мене зустріла розріджена атмосфера спокою. Звуки артилерії, які стали звичниим фоном для містечка, розташованого за півгодини їзди від Києва, змінила доволі сюрреалістична тиша. Інакше й бути не могло, якщо, йдучи, ти ступаєш на місце, яке одночасно є місцем найбільшого масового поховання часів російсько-української війни. З братської могили за Андріївською церквою було ексгумовано близько трьохсот тіл.

Credits Riccardo Romani

Наталя Зарецька, добродушна жінка з простими манерами, провела мене через біди цієї маленької, неминуче пораненої громади. Наталя очолює команду психологів та психіатрів, які облаштувалися в Бучі після визволення для надання допомоги людям, які все ще перебувають у шоковому стані. Зцілювати живих – так можна було б назвати її місію. «Найглибші травми – це ті, яких зазнали люди, що пережили чи стали свідками катування. Перші були активними учасниками у динаміці, яка встановилася з їхніми катами. Вони швидше одужують. Глибші травми отримують ті, хто був свідком вбивства чи зґвалтування близьких, але не зміг втрутитися. Ось тоді свідомість може повільно тебе знищувати».

Наталя Зарецька, очільниця команди психологів та психіатрів, які облаштувалися в Бучі після визволення

Так зародилася ідея створити довгий репортаж на саме на тему невидимих травм війни, будь-якої війни. Репортаж «Після зими» (Dopo l’inverno), який 19 жовтня показали в Міністерстві культури Італії в Римі, торкається теми, яка майже не висвітлюється на каналах новин, але соціальні наслідки якої відчуватимуться протягом багатьох років. Завдяки підтримці та чутливості Фонду Mesit, який підтримує технологічні інновації та соціальну медицину, пані Наталя приїхала до Риму, щоб поділитися своїм особистим досвідом у цій галузі.

Масове поховання в Бучі

Що мене досі дивує, так це те, що в голосі цієї жінки немає ні злості, ні тим більше образи. «Не через такі відчуття можна думати про реабілітацію. Мені цікавіше вивчати психіку, наприклад, тих, хто здійснює тортури, адже часто це люди, які добре знаються на психології і точно знають, як довести свою жертву до стану тотального приниження. Ці знання допомагають мені в процесі реабілітації моїх пацієнтів, але я намагаюся не відчувати нічого до катів. Те, що ми пережили як громада, жахливо, як і всі війни. Але наше завдання – піклуватися про людей, щоб допомогти їм повернутися до нормальності життя, наскільки це можливо». До нормального життя. Це виклик, який здається навіть більшим, ніж думка про те, що ця війна може скоро закінчитися.

Права на всі фотографії в цій статті належать Ріккардо Романі.

Переклад Катерини Мички

 

X