Коли ми говоримо про жертви російського вторгнення в Україну, часто ми зупиняємося лише на холодних цифрах, але ми не повинні забувати, що за кожною статистикою стоять людські долі. Люди, які загинули в цій жахливій війні, були особистостями, вони жили, відчували і мали свою сім’ю, такою особистістю був Іван, який загинув у свої тридцять сім років на фронті під Бахмутом.
Мені дуже важко розповідати цю історію: я знаю брата Івана, Артема, вже більше року. Він один з найактивніших людей в українській спільноті в Мілані і завжди присутній на щоденних демонстраціях на підтримку України на головній соборній площі Дуомо. Я мав нагоду особисто познайомитися з його батьками 24 лютого 2023 року, коли вони відвідали Італію, і вдруге зустрівся з ними, коли разом з Вікторією Лапою приїхав в Україну. Тоді я провів з ними багато часу, вони супроводжували мене до Мощуна та Бородянки, місць, які стали ареною запеклих боїв між російською армією та учасниками героїчного українського спротиву, які дуже дорогою ціною людських життів успішно захистили Київ.
Разом з ними я поїхав на військове кладовище в Києві, щоб покласти квіти на могилу їхнього сина Івана. Його могила знаходиться серед сотень інших могил таких хлопців, як Іван, яких вбили, ще зовсім юними. Я відчув їхній батьківський біль і водночас оцінив їхню силу та гідність. Якості, що символізують незламний народ, який ніколи не здасться, навіть якщо за це доводиться платити таку високу ціну.
Зокрема, я пам’ятаю прекрасний день у Києві, проведений у компанії Володимира, батька Івана та Артема, який влаштував мені екскурсію кількома куточками міста, в тому числі й музеями. Були тільки ми вдвох, і хоча він не говорив англійською, а я не говорив українською, ми дуже добре розуміли один одного, і часом, особливо у столичному військовому музеї, я відчував себе так, ніби я був у компанії свого батька, який як військовий історик кілька разів водив мене в музеї, подібні до київського, коли я був ще маленьким.
Сім’я Івана
Тато Артема народився в Росії і зізнався мені, що його комуністичне минуле (як і у багатьох за часів СРСР) закінчилося того дня, коли від друга-єврея до його рук потрапила книга Олександра Солженіцина, і він дізнався про жахіття, замовлені Сталіним. У його житті було багато різних робіт, пов’язаних з технікою та комп’ютерами, він працював науковим співробітником Державного науково-дослідного інституту автоматизованих систем у будівництві. Зокрема, він працював у промисловій фотолабораторії і досі добре пам’ятає всі процеси розробки, які тепер належать до іншої епохи, частиною якої був і я.
Сьогодні у вільний час він виготовляє смолоскипи з парафіну, потрібні солдатам в окопах як для світла, так і для тепла. А в морозні зими на українській землі вони стають життєво необхідними. При нашій першій зустрічі він подарував мені один такий смолоскип, який я ревно оберігаю.
Володимир також захоплюється фотографією і має велику колекцію фотоапаратів радянського виробництва. Один з них зараз стоїть на моїй книжковій полиці і займає особливе місце в моїй колекції.
У Володимира було два брати, один з яких помер кілька років тому, а інший живе і працює в Москві на керівній посаді. Це приклад розділеної сім’ї, в якій нелегко підтримувати стосунки. Дружина Володимира була вчителькою літератури, закінчила Київський національний університет ім. Шевченка, а також була вчителькою свого сина Івана. Зараз вона працює в столичному історичному музеї.
Історія Івана
Ще юнаком Іван створив з друзями музичний гурт з яким гастролював з концертами містами України. Своє захоплення він перетворив на роботу. Будучи звукорежисером, він завжди працював у сфері музики та розваг, працюючи як для студійних, так і для телевізійних музичних виробництв. Він також працював talent scout та шукав нові музичні таланти для телевізійних програм.
У 2015 році був призваний до війська захищати окупований Росією Донбас. Враховуючи його досвід роботи, українська армія підготувала його до роботи у сфері зв’язку, але насправді він займався наданням першої медичної допомоги. Цей досвід викликав проблеми зі здоров’ям через посттравматичний стрес та через тривале перебування у зоні вибухів.
Почувши перший гучний вибух 24 лютого 2022 року, Іван одразу зрозумів, що розпочалася велика війна. Його першим інстинктивним жестом стало заклеїти вікна скотчем, щоб запобігти пошкодженню уламками (я бачив і фотографував багато таких заклеєних вікон під час моїх подорожей Україною, і вони нагадували мені розповіді мого батька). Наступного ранку Іван без жодних роздумів пішов до військкомату, незважаючи на важкий попередній досвід. Батько був разом з ним.
Загибель Івана
26 листопада 2022 року, після дня боїв, Іван йшов між окопом на передовій і тилом, намагаючись дістатися з двома товаришами до місця, де вони мали перекусити і помитися. Дорогою вони натрапили на невелику групу росіян і спробували влаштувати засідку. Їм вдалося взяти одного з них у полон. Коли Іван роззброював полоненого ззаду, в нього влучила граната, і він загинув на місці, а його товариші отримали серйозні поранення.
Коли я був в Україні, батьки Івана відвезли мене на місце, де вони востаннє зустрічалися з сином, і там я зробив фотографію на тому самому місці, де вони востаннє фотографувалися з ним. Я впевнений, що ці дві фотографії розповідають про величезну порожнечу, яку принесла втрата сина в їхні серця. Ці фотографії говорять краще, ніж будь-які слова, які я, власне, не зміг би підібрати.
Переклад Катерини Мички