14 грудня 2023 року Владімір Путін вкотре заявив, що українці і росіяни – «один народ», а Одеса – «російське місто». У день, коли Путін виголошував цю промову на телебаченні, російська армія протягом шести годин завдавала ракетних і дронових ударів по Одесі і Одещині. Лише за ту добу було зруйновано десятки одеських будівель, поранено 11 мирних мешканців, серед яких – троє дітей.
Головним виправданням цієї геноцидальної війни Росії проти України є теза про російську ідентичність України і російську природу таких міст, як Київ, Одеса, Харків, Дніпро, Херсон, Полтава, etc. Впродовж століть Росія підміняла історію підкорених народів, насильно асимілювала їх, маркувала загарбану територію своїми пам’ятниками і символами, аби закріпити за собою вічне право на завойовані країни.
Думаю про це, читаючи відкритого листа до генеральної директорки ЮНЕСКО пані Одрі Азуле на захист російської культурної спадщини Одеси (лист опубліковано 21 жовтня Il Foglio) . Автори листа звертаються до ЮНЕСКО з проханням терміново закликати Президента України Володимира Зеленського призупинити виконання українського законодавства про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії в Одесі. Лист на сьогодні підписали 139 осіб, більшість з яких не живуть в Україні.
За період з початку повномасштабного вторгнення Росія зруйнувала або пошкодила понад тисячу(!) пам’яток української культурної спадщини, викрала всі цінні колекції музеїв на окупованих територіях України. З іншого боку, російські війська заходять на територію України уже зі своїми підручниками з історії і літератури, де історія цих захоплених земель привласнюється Росією та інтерпретується як частина імперської. Подібні підручники, які роздавали російські окупанти населенню, можна побачити у Краєзнавчому музеї міста Ізюм на Харківщині. Ізюм став відомий світові масовими стихійними похованнями сотень закатованих росіянами мирних мешканців (451 могила у місцевому лісі).
На окупованих територіях придушення і утисків зазнають кримські татари та інші народи й етнічні групи. Російські військові катували православних, і католицьких священників, протестантських пасторів. Репресій зазнавали і далі зазнають всі національні, культурні, релігійні та будь-які інші меншини, які не відповідають російському уявленню про право на існування і їхня культура.
Отже, перше, що робить Росія на окупованих територіях України – убиває мирне населення, знищує меморіальні знаки жертвам Голодомору, українським героям, руйнує пам’ятники українському поетові Шевченку. Натомість — відновлює радянську топонімію, встановлює свої пам’ятники та будує історичні музеї із власною версією історії. Наприклад, встановлений помпезний пам’ятник царю Олександру ІІІ в окупованій Ялті (Крим), пам’ятники Пушкіну у всіх містах окупованої Херсонщини, новозбудований Музей російської історії в Мелітополі або Музей Криму, яким пошкодили історичну територію Херсонесу Таврійського, об’єкту світової спадщини ЮНЕСКО. Будівництво цих об’єктів здійснює “Военно-строительный комплекс Минобороны России” — тобто росіяни буквально воюють пам’ятниками, музеями та культурними інституціями.
Для Росії культура – невіддільна від політики і завоювання. З одного боку, це Троянський кінь, з яким Росія просуває свої наративи колонізованим народам. З іншого – це димова завіса, яка маскує перед світом російське загарбництво і злочини. Я часто думаю про Маріупольський драмтеатр, де від російської бомби загинули сотні людей. Окупаційна адміністрація замаскувала руїни портретами російських класиків. Це жорстока, але точна метафора російської культури і її ролі у імперському завойовництві.
Саме через це я вважаю Одеський лист до ЮНЕСКО із закликом призупинити деколонізацію міста, недоречним та маніпулятивним, хоч, безперечно, визнаю право кожного підписанта на власну позицію та інтелектуальну свободу.
Нагадаю, що у зверненні до ЮНЕСКО йдеться про список з 19 пам’ятників імперської або радянської символіки, яка підлягає демонтажу, перенесенню або вилученню згідно з законом. Окрім пам’ятника Пушкіну, є знаки на честь Леніна, радянських чекістів, червоногвардійців, тобто тих, хто допомагав російським більшовикам повалити українську владу та окупувати Одесу під час російської агресії в України 1917-1921 років. Деколонізації підлягає також пам’ятник імператору Олександру ІІ, який 1876 року видав фатальний для української культури Емський Указ про повну заборону української мови, книг, пісень, театральних вистав і письменства.
Пам’ятник російського поета Пушкіна, який оспівував імперські завоювання Росії, придушення Польщі і погрожував Європі, безперечно, підлягає деколонізації. Важливим нюансом є те, що, за словами співробітників Українського інституту національної пам’яті, його ніхто не знищуватиме, а просто перенесуть в музейний простір.
Автори листа непокояться за те, що без кількох російських символів Одеса може втратити статус об’єкту Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Це ще один вияв постколоніального синдрому. Усе цінне і гідне захисту – лише імперське.
Загалом «терміновий заклик» до керівництва ЮНЕСКО заснований на кількох імперських міфах та підмінах, які я б хотіла прояснити.
Наприклад, аргумент про те, що історичний центр Одеси «побудовано за правління Російської імперії» хибить на неточність. Не «правління», а завоювання. Так само неправдивим і неісторичним є твердження про те, що російська імператриця Катерина ІІ є «засновницею» Одеси.
Сучасна Одеса і Одещина мають історію у 2000 років. З цих двох тисячоліть – Російська імперія володіла містом протягом 200 років. В різні часи воно належало до грецької цивілізації, Великого Князівства Литовського, Кримського ханства та Османської імперії. Кримські татари, османи та українські козаки – ось хто мешкав на цих землях. І лише наприкінці 18 століття, Катерина ІІ, ліквідувавши спочатку українську козацьку державу Гетьманщину, а потім і центр українського козацтва Запорозьку Січ, завойовує османське місто Хаджибей, яке стане Одесою. Так само, як сьогодні, Росія викреслює попередню історію завойованих територій, отже Катерина ІІ стає не завойовницею, а «засновницею» Одеси, до якої все було диким.
За часів російської імперії місто Одеса справді розбудовувалось, але і тоді була справді багатокультурним містом і розбудовували його перш за все – європейці: італійці, поляки, німці, а також – греки та євреї. А отже називати вилучення кількох російських імперських маркерів з міського простору Одеси «програмою ліквідації», зазіханням на «світову спадщину» і загрозою демократії – це ще одна маніпуляція і неправда листа до ЮНЕСКО.
У листі йдеться про світове значення Одеси. Однак це безумовне твердження не можна протиставляти українській культурі. Так само як Рим було б абсурдно протиставляти культурі італійській. Легенда деукраїнізації Одеси творилася для того, аби не дати місту вийти з-під впливу російської культурної та історичної гравітації. Цікаво, що автори одеського листа до ЮНЕСКО п’ять разів вживають прикметник «космополітичний», але чомусь наполягають на збереженні суто російсько-радянської спадщини. Українського контексту Одеси не згадано взагалі.
Жодним чином не згадуються українські діячі і культурні явища Одеси, пам’ять про яких була витіснена імперським міфом, але повільно повертається у простір міста завдяки деколонізації і дерадянізації. Наприклад, вулицю російського поета Жуковського перейменовано на вулицю одесита, мовознавця Святослава Караванського, який провів у радянських таборах 30 років за правозахисну діяльність. Вулицю російського письменника Буніна перейменовано на честь одеситки науковиці Ніни Строкатої, також ув’язненої і катованої в радянських таборах за правозахисну діяльність. Вулицю імені більшовика-чекіста, Петровського, відповідального за фізичний терор, перейменовано на честь Юхима Фесенка – відомого одеського видавця. В листі не згадуються письменники Юрій Яновський, Олександр Довженко, Микола Куліш, Іван Франко, Павло Тичина, Леся Українка, Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий, які жили, творили в Одесі або приїжджали і писали про місто.
Лист не згадує, що в Одесі вшановані справді єврейські, а не російські письменники, Володимир Жаботинський, Менделе Мойхер-Сфорім, Шолом-Алейхем, одесит художник Олександр Ройтбурд та інші.
Відмова від російської ідентичності завжди була для імперії загрозою і маркувалась як український націоналізм або екстремізм. Нинішню деколонізацію, повернення власної культури, автори листа називають наслідком травми і навіть вбачають у ній загрозу «культурних чисток». Це російська імперська оптика, крізь яку природній процес переосмислення ідентичності далі виглядає загрозою або чимось хворобливим. Я б скоріше говорила про постколоніальний синдром підписантів. Неможливість ментальної емансипації від імперської культури, відчуття культури колишньої метрополії як вищої, а власної культури як вторинної або відсутньої.
Сьогодні немає розколу між українським суспільством і українською владою на темі деколонізації, дерусифікації та переосмисленні національної ідентичності. Цей процес розпочався на початку 1990-х, після здобуття Незалежності, та інтенсифікувався в останні роки через російську колоніальну війну проти України. Не влада, не Зеленський, не праворадикали, а саме громадянське суспільство було і лишається драйвером процесу дерусифікації. Ми підтримуємо очищення нашої землі від імперських маяків, які наводять проти наших людей жорстокі російські бомби. Ця позиція поділяється всією країною.
Ми не забороняємо російську культуру. Ми звільняємося від російсько-радянської маски, під якою було надовго сховане справжнє обличчя нашої землі і культури. Російсько-українська війна – перш за все – війна за ідентичність. Тому для українців дерусифікація – не помста, а порятунок.
Мирослава Барчук, журналістка, документалістка, віцепрезидентка Українського ПЕН