Остання довоєнна весна. Я вагітна другою дитиною, святкую День народження на дачі під Києвом. Трирічний син подарував мені малюнок – яскравий кораблик на блакитних хвилях. Дивлюсь на синове творіння і кажу чоловікові: наступного року цей день я хочу провести в Італії. Я жодного разу не була “на чобітку”, але чомусь цей наївний дитячий малюнок переніс мене думками саме туди. Мрії здійснюються, іноді у зовсім незвичайний спосіб…
Воєнна весна 2022 – навколо чепурні вулички та усміхнені італійці. З кав’ярні виривається запах свіжомелених кавових зерен та круасанів, я сиджу за невеличим столиком і думаю: “Господи, куди ми їдемо, навіщо все це. А може, краще було залишитися вдома?”… Питання риторичне. Витримувати нескінченне виття сирен і думати, чи не прилетить наступного разу в твій будинок, на твоїх дітей, мабуть можна. Але я не змогла. Отже, ми в Італії.
Чому саме тут? Ні, не через торішню мрію. А через нинішні реалії. По-перше, шукали країну подалі від терористичної Росії. По-друге, і це найголовніше, на сайті допомоги знайшли родину, котра готова була підтримати українців.
Це була пара молодих весільних фотографів. Про себе вони написали, що мешкають в невеличкому селищі в центральному регіоні Італії – Абруццо, що вони вегетаріанці, мають собаку, а ще, що у них є двоповерховий будинок і вони готові віддати другий поверх у користування, бо для них там забагато місця. Ні, думала я, так не буває. Поселити у себе чужих людей, не маючи з того жодного зиску. Навіщо це їм? Але вибору ми не мали. Тож поїхали у нове життя навмання.
Пізно ввечері біля великого будинку нас зустріла пара. Веселий блакитноокий вусань та маленька кучерява дівчина: подружжя Анжело та Сімона. А ще товариський пес – Юрій. Наші рятівники, друзі і майже родичі. Але тоді ми цього ще не знали. Піднявшись на другий поверх і побачивши на дверях кожної кімнати приклеєні папірці з написами: «Ласкаво просимо. Кухня», «Ласкаво просимо. Вітальня», а на ліжках теплі речі – я розслабилася і напруга почала спадати. Її змінила неймовірна вдячність. В той час, коли одні іноземці обстрілювали Україну, знущалися над нашими людьми, катували та вбивали, інші – протягнули руку допомоги, впустили в свій дім, нагодували та подарували, нарешті, найголовніше, почуття безпеки. Почуття, заради якого був пророблений весь цей неймовірно довгий і складний шлях.
Тоді я відчувала, але ще не розуміла, як неймовірно нам пощастило з родиною, яка нас прихистила. Почалися будні.
Найперше, що потрібно було зробити – це здати тести на ковід та зареєструватися в поліції. Це вдалося досить швидко. Так само швидко ми оформили сина до дитячого садочка. За два тижні Андрій вже пішов у нову групу. І йому сподобалося. В перший день сину подарували альбом, з написом «Benvenuto Andrii», де кожна дитина намалювала щось своє: квітку, машинку, зайчика.
Тим часом до нашої родини приїхала protezione civile, поліція, яка допомагає переселенцям . Вони привезли величезні коробки з продуктами, товарами першого вжитку, дитячими підгузками та їжею. Коробок було неймовірно багато – можна відкривати магазин, жартували ми. Взагалі в Італії померти від голоду не дадуть. Тут величезна кількість благодійних організацій, релігійних центрів, волонтерів та просто добрих людей.
За кілька тижнів після нашого приїзду католики святкували Великдень. За традицією, на Великдень в Італії дарують дітям великі шоколадні яйця. Мої Андрій та Вероніка теж отримали багато шоколадних яєць. Оскільки донька ще дуже маленька, всі подарунки дісталися синові. Шоколад він смакував ще кілька місяців по тому і був дуже щасливий.
В Італії панує якесь вічне відчуття свята. Адже тут, чи не щотижня щось святкують. Фестивалі вражають своїм різноманіттям. В кожному невеличкому селищі є свої традиції. Наприклад, тут я вперше побачила як з церковних дзвонів сиплються пелюстки троянд або як з балкону будівлі кидають щось на кшталт бубликів, а натовп намагається їх спіймати.
“Пьяно-пьяно”
Неймовірні краєвиди, добрі люди, святковий настрій і … бюрократія. Цим теж вражає Італія. В перший місяць нам потрібно було зробити найголовніше – оформити дозвіл на проживання, роботу та навчання – permesso di soggiorno. І ось тут почалося «пьяно-пьяно», як кажуть італійці. Нам дуже допомагали Анжело та Сімона, вони записали нас в потрібний час до відповідного відділу, пояснили, які документи потрібно з собою брати. Але все одно, навіть з їхньою допомогою не все було так просто. Документи оформили за день, а от чекали на них аж п’ять місяців. А моя свекруха чекає вже півроку, бо втікала від війни з українським паспортом, а в ньому на кордоні не поставили жодних відміток. Тепер треба довести, що вона в’їхала до Італії після 24 лютого, а це досить складно. Бо ж фундаментальна Європа до всього підходить фундаментально.
Через місяць після нашого приїзду італійський уряд виділив гроші новоприбулим українцям. Триста євро на кожного дорослого і 150 на дитину – тричі. Гроші ми отримали досить швидко, за італійськими мірками, приблизно через три місяці.
Знайти роботу українцям в Італії – ще один квест. Якщо ти не знаєш італійської, претендувати можеш хіба що на посаду різноробочого або прибиральниці. І то це здебільшого сезонні роботи в курортних містечках на Півдні. Але ніщо не заважає вчити мову і прагнути більшого. Безкоштовних мовних курсів є багато, їх організовують навіть агентства з працевлаштування. Тож пьяно-пьяно можна йти до своєї мети.
Залишитись – не можна повернутись
Кожен сам ставить кому і робить вибір. Я знаю історії жінок, яких виселяли з готелей з дітьми. І знаю дівчат, яким італійці допомагали і орендували житло за власний рахунок.
Скільки переселенців – стільки й історій, стільки й причин аби повернутися чи лишитися. Я й досі живу ранком 24 лютого, на годиннику досі о пів на пяту ранку, я у своєму ліжку, у вухах стукіт власного серця, у душі відчуття чогось неминучого, страшного і безнадійного. Однак, діти… Кожного нового італійського ранку вони спокійно соплять поряд і я ховаю подалі – весь біль і тугу за рідними людьми і домом аби мати сили всміхнутися новому сонцю і своїм дітям. Я тішу себе думкою, що так теж допомагаю Україні, я рятую маленьких українців, які будуть відбудовувати Батьківщину. Це моя місія. Це місія всіх українських мам.
Мій син вже не малює кораблики, на його малюнках одні й ті ж самі образи – танк з безліччю дул, і з українським прапором. Каже, всередині танку наша родина, а безліч дул для того, щоб захищатися від росіян. Зараз для нас таким танком стала Італія.