Від самого початку війни Юлія Панкова,телеведуча програми “Ревізор” на Новому каналі разом з родиною опинилася в окупації під Гостомелем на Київщині. Разом з батьками Юля провела у підвалі власного будинку 14 ночей при температурі +5 градусів. Без світла, опалення, газу та бензину: “Я зараз намагаюся пригадати свої емоції. Коли я дізналася, що Росія напала на Україну, я одразу сильно перелякалася. 24 лютого я прокинулася від звуків винищувавчів, які пролетіли над нашим будинком. Я зрозуміла, що почалася війна. Я почула вибухи, але я відмовлялася в них вірити”.
Юлії одразу зателефонували батьки і порадили приїхати до них в передмістя, бо думали, там буде безпечніше: “Перші два тижні, коли ми були в окупації, я ніби впала в якесь заціпеніння. Мабуть, це була реакція моєї психіки, яка не хотіла пускати мене до кінця в справжню реальність. Я функціонувала, як робот. Я розуміла, що треба знайти їжу, що треба виконувати якісь базові функції, задовольняти потреби аби вижити і все.”
View this post on Instagram
Виїхати родина не могла. Їх не випускали. Одного дня в будинок зайшло 13 озброєних кадирівців, вони погрожували батькові Юлії розправою. Це стало останньою краплею. Родина Юлі вирішила ризикнути і виїхати, бо зрозуміли, що наступної такої облави можуть не пережити: “Коли російські війська відступили і всі ми побачили фото з Бучі, Ірпеня, а потім з Маріуполя, Ізюма, я лише потім почала усвідомлювати, від чого ми втекли”. Я виїхала до Європи через війну, приїхала до Швейцарії 30 березня, в місто Лозанна, і тут вже знаходжуся біля семи місяців, більше ніж півроку, зараз я перебуваю в місті Монтрьо. Я вирішила зайнятися вивченням французьської мови і тому я вступила до університету Лозанни. Паралельно я займаюся благодійною діяльністю, як можу. Я працювала в журналістиці, була ведучою програми “Ревізор”, а також займалася організацією гастрономічних турів по світу: Італія, Франція, Туреччина, Мексика, Грузія, Туреччина. Я закінчила тосканську кулінарну школу і в Києві я проводила різноманітні гастрономічні заходи, бо мала до того ж досвід роботи на кухні.
Телеведуча розповідає, що саме її популярність допомогла їй почати волонтерити. Спочатку Юля допомагала інформаційно: “У мене багато підписників в соцмережах і люди почали звертатися до мене з проханнями поширити ту чи іншу інформацію. Коли я відійшла від шоку, це було приблизно у травні, я зрозуміла, що можу бути корисною і почала допомагати з автівками, потім з раціями. Я зв’язувала волонтерів та військових, я зводила одних людей з іншими людьми бо не мала особистого фінансового доходу аби інвестувати. Ті суми, які я донатила були досить скромними”. Далі Юлія вирішила допомагати тим, що вона найкраще вміє робити, а саме працювати у гастросфері:
“Коли я зв’язувалася з нашою Тетяною Пилипчук-Райковою з платформи Dobro.ua, дуже відповідальною людиною, якій я довіряю, як собі, вона мені розповіла про те, як важко організовувати харчування для стареньких людей. І ми вирішили спільно з іншими волонтерами, спочатку в Парижі, а потім в Цюриху та в Женеві організувати благодійні вечори. Я розуміла, що на той момент, а це був травень, люди поїдуть у відпустки, що в ЗМІ вже й так багато інформації писали про Україну, я боялася, що люди перестануть так активно допомагати нам, як це вони робили в перший-другий місяць повтомасштабної війни. Але я помилялася. Бо люди продовжували допомагати, здебільшого це були українці. Ми організували приїзд до Цюриху і Женеви українського шеф-кухаря Євгена Клопотенка, на зустрічі з яким прийшло дуже багато людей. Багато українців, які живуть у Швейцарії давно хотіли познайомитися з Клопотенком, його кухнею, а також підтримати Україну”.
Юлія вже запланувала наступний захід. 25 листопада вона організовує благодійну вечерю в Парижі, куди запросили відомого шефа з Одеси. Готуватимуть в Парижі одеські страви: плов з мідіями. Всі зібрані кошти під час благодійної вечері підуть на харчові продукти для малорухливих людей похилого віку, які залишаються в Україні.
Юлія Панкова зізнається, що Європа потроху втрачає інтерес до війни в Україні, але, телеведуча впевнена, що треба продовжувати говорити про Україну та її потреби.
“Я бачу, що люди з інших країн, яких не торкнулася війна, люди з емпатією продовжують підтримувати Україну. Інші ж відмітилися напочатку, ніби поставили галочку, наприклад, перерахували гроші чи відправили гуманітарку, думають, що вони вже свою справу зробили і більше непотрібно допомагати Україні. Проблеми у нас лише збільшуються і, тому я не перестану допомагати. Я розумію, що це дуже довготривалий процес, який буде тривати не лише до кінця війни, а й після її закінчення. Відновлювати і відновлюватися особливо треба буде після її закінчення, тому я рішуче налаштована на цей марафон. Але мені все одно здається, що я роблю дуже мало.
“До мене продовжують звертатися по допомогу, нещодавно моя подруга-волонтерка, коли була у мене в гостях, отримала прохання про допомогу для двох хлопчиків, які підірвалися на міні і втратили кінцівки. Разом ми знайшли людей, які займаються протезуванням. Ми допомогли також дівчинці, яка втратила родину і залишилася інвалідом. Ми змогли відправити її до Америки. Я бачу свою силу в тому, що можу зводити людей з людьми, що я можу збирати гроші, можу говорити. І я сподіваюся, що ця допомога для України нікуди не зникне”.