Цар ослабОдинокий диктатор і занепад Росії як глобальної держави

Путін перетворився на міжнародного вигнанця. Всі його стратегічні й дипломатичні плани зазнали поразки. Якщо повалення царя і станеться, то не тому, що так вирішив його народ, а тому, що під ним обвалився його хиткий трон

Vladimir Putin incontra a Mosca il ministro della difesa cinese Li Shangfu
Vladimir Putin incontra a Mosca il ministro della difesa cinese Li Shangfu (Ap/LaPresse)

Цар — слабкий — зовнішня ізоляція, переслідування всередині країни, заручник власних“друзів”. За лаштунками наративу, побудованому на фальшивих легендах дедалі менш ефективної кремлівської пропаганди, вже проступає слабкість лідера, який не досяг жодної із поставлених цілей. Ймовірний партнер Китай на засіданні ООН голосує “так” за резолюцію, яка визнає Росію “агресором” у Південній Африці, де його можуть заарештувати, як тільки він зійде з літака. Цар просить милостиню в Ірані на поставку дронів, отримує щоденну порцію критики від голови групи “Ваґнер” Євґенія Пріґожина. Вигадана Велікая Росія, розтерзана царем Владіміром, тепер вже видається тим, чим є насправді —  жалюгідною країною й міжнародним вигнанцем.

Аби краще зрозуміти ситуацію всередині країни, необхідно одразу розвіяти найбільшу ілюзію, якою й досі живуть наївні споживачі fake news: жодної народної революції на повістці дня в Росії немає і близько, жодного взяття Бастилії на горизонті. Гіпотези щодо російської громадянської революції знаходяться на полицях у відділі “фантастика”. Нефастастичним навпаки є той факт, що переважна більшість росіян підтримує Путіна. А тих, хто його не підтримує взагалі, замовчують репресіями в стилі талібів. Та незначна кількість російських громадян, які намагаються якось реагувати, мають всі шанси закінчити погано. 

А це означає, що повалить тирана не його народ, а його трон, який почав під ним хитатися. Путінський трон впаде від українського спротиву, який тримає удар на полі бою і завдає контрударів у відповідь. Опір ЗСУ та всього українського народу вдарив і по путінській еліті, і по фінансовій і військовій галузі, які не витримують принижуючого краху “второй арміі міра” та пагубних економічних наслідків бандитського і самогубного вторгнення в Україну. 

Санкції дійсно завдали сильного удару російській економіці. Ельвіра Набуліна, голова Центрального банку Російської Федерації постійно зізнається в цьому, хоча і не прямим текстом. Прямим текстом довелося про це сказати нещодавно, власне самому Путіну. І тільки розгублені противники капіталізму та купка його італійських фанатів й досі продовжують це заперечувати.   

На сьогодні важко передбачити, чи переживе російський диктатор свою рокову військову і політичну поразку, з таким ненависним НАТО, яке розширюється як наслідок його параноїдальної слабкості. Однак ми точно можемо стверджувати про остаточний занепад Росії як глобальної держави та її безповоротне перетворення на нестабільну державу регіонального рівня. 

Поперек горла Путіну стоїть звичайно бізнесмен Євґеній Пріґожин, лідер групи найманців Ваґнер. Через слабку ефективність російського війська, Путін був змушений, за сирійським сценарієм, звернутись до приватного війська Пріґожина, колишнього бізнесмена ресторанного бізнесу, царського протеже на прізвисько “кухар Путіна”. Користуватися послугами Пріґожина означає мати людину, яка формально відповідає лише перед собою і тому може спокійно діяти поза межами легальності. Приватне військо може вчиняти найстрашніші злочини, якщо вони вигідні уряду Москви. Путіну, щоб відсторонитися від зв’язків з відповідальними найманцями, достатньо було б не визнавати їх, хоча б для вигляду. Але ж ні, присутність Ваґнера потрібна Путіну, щоб збалансувати заслуги і зароблений престиж, а отже владу своїх генералів з регулярного війська. Зі свого боку Путін використовує генералів, щоб Пріґожин не дуже зазнавався.

Ці фокуси демонструють параною Путіна і наскільки повноцінно він усвідомлює власну мізерність. Путін відчуває свою слабкість, він добре знає, що його режим тримається на хитких ніжках насильницьких репресій, вбивств дисидентів, голодних пошуків підтримки серед тих, хто хоче його проковтнути (читай Китай), тотального заперечення реальності і жахливих соціально-економічних умов більшості населення. Фотографії царя, який приймає своїх генералів і міністрів на далекій відстані, говорять самі за себе.

І з Пріґожиним гра вийшла з-під контролю. Як пише Татьяна Становая для The Carnegie Endowment for International Peace «з кожним днем зростає різниця між роллю, яку Путін визначив для Ваґнера і місцем, яке сам Пріґожин вважає заслуженим. Для російського президента приватна військова компанія — це вигідний ресурс для будь-якої влади з геополітичними амбіціями, але вона має діяти виключно з інтересах держави без будь-якого права на самостійність”. Вийшло як раз все навпаки.

Голова Ваґнера майже одразу вибрав собі головну роль, яка швидко перетворилася на головний біль Кремля. Командуючи наступом на Бахмут, Пріґожин розпочав гратися у своє власне шоу. Він неодноразово заявляв про взяття українського містечка, показуючи відео, що виглядали більше як домашнє кіно, а не важлива подія, в яких голова найманців тріумфально анонсує завоювання. Це сцени, які Кремль обожнює, але не тоді, коли вони відбуваються кожні двадцять днів. Пріґожиним вже стільки разів “захоплював” Бахмут і стільки ж разів їх спростовував. 

Але факти говорять про те, що на сьогодні після 9 місяців наполегливих зусиль російського регулярного війська і групи Ваґнера, частина міста ще й досі залишається не захопленою. В історії із взяття росіянами Бахмуту зрозуміло лише те, що “друга армія міра” не може отримати навіть найменшу символічну перемогу, якою б могла похизуватися пропаганда. 

Ця принизлива безвихідь, яку російський диктатор спробував приховати найбільш жорстоким та кримінальним способом: масовим бомбардуванням цивільних будівель, далеких від театру воєнних дій, в яких загинули тисячі українців, в тому числі дітей і новонароджених.

З військової точки зору така стратегія не має жодного сенсу, але вона створює картинку сильної і впевненої в собі Росії, яка масово знищує ворога. Стати на шлях екстремального тероризму прирівняло Росію до Аль-Каїди чи Іділу. Це безумовно знадобилося для того, щоб заспокоїти немаленьку частину російського народу й іноземних поплічників (очевидних чи прихованих під недосконалим пацифізмом), розчарованих результатом вторгнення і дуже задоволених вбивствами.

Невдоволення Пріґожина Путіним вилилося у скарги про нестачу боєприпасів. Вже неодноразово голова Ваґнера публічно виявляв своє невдоволення, які підтвердили дані іноземної розвідки про  складнощі поставки зброї росіянами через санкції . Навіть якщо слова про неминуче закінчення боєприпасів у Москви — це лише великі перебільшення, ми спостерігаємо, що за останні місяці кількість бомбардувань росіянами неозброєних українських цивільних зменшились. Удари стали більш масивними, але рідшими. Як було підмічено розвідкою Об’єднаного Королівства.

Росія знову оголосила про нову мобілізація. Спочатку про неї кричали в усі гучномовці, нібито намагаючись сказати, що ось зараз почнеться все серйозно. Але згодом мобілізацію спростували, виправдовуючись, що в ній не було жодної потреби. А ще трохи згодом її знову оголосили. І ось ми бачимо Пріґожина в ганебній кімнатці, з телефоном в руках, поруч з колаборантом. Як у пародійних скетч фільмах, кровопролитний голова групи Ваґнер попадає в об’єктив в той момент, коли особисто дзвонить ймовірним кандидатам, пропонуючи щедру зарплатню й інші казкові бенефіти. І це не фільм режисера Девіда Цукера, це трагічна російська реальність.

Цей гротескний медійний настільний теніс між Пріґожиним і Путіним підживлюється постійними плітками про президентські амбіції першого, але перші ластівки серйозної критика в бік царя (хоч і пошепки) прилітають звідусіль. Виглядає так, що Путін не в змозі утримувати ситуацію під контролем, але й досі не визвався той, хто може вибити з-під нього стілець. Фаза застою перетворилася на політично-військові сипучі піски, в які Росія провалюється з геометричною прогресією.

В цих пісках тоне й російська геополітична стратегія. Росія з її розваленою економікою почувається все більш ізольованою. І це все незважаючи на титанічні, але водночас смішні, зусилля, які автоматично і безкінечно повторюються пропагандою Кремля про казкове  розширення російських ринків на Схід, про невідворотне створення фантомних геополітичних полюсів, які зможуть обійти не лише Захід, про створення альтернативної монети, яка зможе витіснити долар. Йдеться лише про міфи, про країни, які створив інтернет, так звані “Брікс”, держави, що розвиваються (Бризилія, Росія, Індія, Китай, Південна Африка).

На сьогодні загальний ВВП країн G7 складає 45,1 трильйон доларів, а країн BRICS зупинилися на позначці 27,8 трильйонів (дані надані FMI). Між Китаєм та Індією й досі панує напруження, яке 3 роки тому призвело до вогняного протистояння на кордоні і десятків смертей з обох сторін. Остання сутичка відбулась 6 місяців тому. Китай зазіхає на Близький схід, тобто на зону, яка входить або краще входила до домашнього саду Росії. Але садові рослини такі, як Південна Африка, була змушена ввести план запрограмованих національних відключень електроенергії у зв’язку з проблемами в енергетичному секторі. Це факти, а не пропагандистські слогани.

Зокрема, під час голосування на Ассамблеї ООН, Китай й Індія вперше підримали резолюцію, в якій Росію визнали країною агресором. Якщо конкретніше, то вони утримались щодо одного параграфу. Поки що не варто поспішати говорити про зміну політичного курсу, хоча голоси “так” стали новим позитивним сигналом адже під час попередніх голосувань дві азійські країни завжди утримувались.

По трону Путіна вдарила ще й звістка з Південної Африки про ордер на його арешт, який Міжнародний кримінальний суд видав приблизно місяць тому. В серпні Південна Африка, яка є членом МКС, прийматиме саміт БРІКС. Кожна країна-член зобов’язана арештувати будь-кого, на кого видано міжнародний ордер, якщо така людина проходить через її територію. Південна Африка із поваги до Путіна, обдумувала гіпотезу виходу з Римського статуту, на якому засновано Міжнародний Кримінальний Суд (МКС), щоб дозволити йому прилетіти на саміт і не заарештовувати його. Але після жалюгідних потуг Південна Африка таки залишилася членом МКС.

Путін не може приїхати на саміт своїх союзників, до країни-союзника, адже країна, яка приймає саміт, в даному випадку Південна Африка, буде змушена його заарештувати: “У нас немає способу незаарештувати Путіна…якщо він сюди приїде, ми будемо змушені затримати його”, — прокоментував південноафриканський уряд.

Тим часом на західному березі велика сім’я НАТО розрослася завдяки вступу Фінляндії і майбутнього вступу Швеції. Все частіше звучать заяви про вступ України до ЄС і до НАТО. Процедури займуть відповідний час, але невідворотній процес вже розпочався. 

Такий розвиток подій прямо протилежний тим цілям, які ставив перед собою російський диктатор. Гіпотетичне розширення НАТО стало однією з причин, якою він виправдовував кримінальне вторгнення в незалежну Україну. Справжньою ж проблемою було не розширення НАТО, а невимовне бажання країн колишнього радянського союзу стати частиною Заходу, прийняти свободу і демократію, після тяжкого ярма СРСР та людського і матеріального жалюгідного існування в комуністичній спільноті. Ось це, а не розширення НАТО, загрожує нікчемним імперіалістичним спробам путінської Росії посварити Європейський союз і Сполучені Штати, розвалити ЄС із середини і послабити силу НАТО. Цар зазнав нищівної поразки.

Переклад Катерини Коваленко

Le newsletter de Linkiesta

X

Un altro formidabile modo di approfondire l’attualità politica, economica, culturale italiana e internazionale.

Iscriviti alle newsletter