Лідія. Лідії 39 років, вона не одразу ухвалила рішення про виїзд з України. Разом з вдома доньками дванадцятрирічною Олександрою та семирічною Марією сподівалася, що війна триватиме недовго. Жінка народилася в Євпаторії, в Криму, потім переїхала до Києва, багато років працювала на телебаченні журналістом та інформаційним продюсером, там і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, відеоператором Володимиром. Саме через чоловіка довго не хотіла виїздити в безпечне місце, не хотіла розлучатися надовго, але зрештою зважилася.
“В липні 2022 року вирішили переїхати до Німеччини, оскільки ситуація в країні була небезпечною. Забезпечувати родину було важко, чоловік втратив роботу. Обрала Німеччину, бо трохи вже володіла німецькою і маю сестру, яка жила там вже 20 років, — розповідає Лідія, — в чужій країні нас тепло прийняли, але розлуку з татом діти переживали надто складно, але ми всі знали, що зробили правильний вибір”.
У Німеччині родина оселилася у великому місті Ессен, за енергією він нагадує Лідії Київ, а може це так проявляється ностальгія. Родина орендує частину будинку в господарів, які емігрували до Німеччини з Молдови 20 років тому. Попри невелику кількість меблів, Лідія не хоче вкладатися в облаштування будинку, бо планує повернутися в Україну, тому і призвичаїлася готувати у двох каструлях та на одній сковорідці.
Перші емоційні враження від країни швидко переросли в ностальгію. Доньки неоднаково зуміли пристосуватися до нового місця. Для старшої Олександри переїзд став складним випробуванням: “Адаптація у них проходила зовсім по-різному. Марія швидше почала навчатися і їй тут більше сподобалося. Олександа відразу сприйняла цей переїзд дуже важко. Ми навіть звертались до психологів, шукали способи, чим її зацікавити в Німеччині та як змотивувати вивчати мову. Але вона мріяла тільки про повернення. Ми вирішили провести в Німеччині рік, взяти максимум позитивного досвіду з цієї ситуації, а далі будемо сподіватися, що повернемо собі своє життя, але Олександра продовжувала щодня телефонувати татові і просила забрати її додому”.
На Великдень Лідія вирішила повернутися до Києва, відсвяткувати в родинному колі. Думала, що короткі канікули допоможуть донці передумати, але дівчинка вирішила залишитись. Лідія з меншою донькою повинна була повернутися до Німеччини, адже німецька допомога зараз годує всю їхню родину і залишатися в Києві під постійною загрозою обстрілів було небезпечно. Залишившись вдома з татом, Сашка почуває себе знову щасливою, каже, що всі тривоги, дрони, ракети — це ніщо, поруч з татом їй спокійніше.
“Це дійсно дуже важке випробування для всіх жінок і дітей. Стільки родин розвалилося на очах. Але ми поки тримаємось. Довіряємо один одному, підтримуємо, як можемо. Раніше для нас Європа була туристичною родзинкою, але жити тут — це зовсім інше кіно… Є багато плюсів, я ціню цей досвід. Але буває так важко. Найважче у цій розлуці — це невідомість, як і куди буде далі рухатись наше життя. Я всю зиму обмивалася льодяною водою, щоб не з’їхати з глузду, хоча дехто не вважає моржів за психічно нормальних людей. Почала ходити на карате до німецького сенсея. Пригод вистачає і ми провели цікавий рік, але серце розбите на череп’я. Ми віримо, що зможемо повернутися цього літа. І тепер ми знаємо, що Київ — найгарніша, найкрутіша і найрідніша європейська столиця”.
Емма. Одеситка Емма до війни працювала в проєкті, який надавав соціально-юридичну допомогу біженцям і шукачам притулку в Україні. Але навіть не могла уявити, що невдовзі сама опиниться в цьому статусі.
“Ми виїхали на другий після повномасштабного вторгнення, спочатку поїхали в село до знайомих, думали, що війна скоро закінчиться. Та в селі на жаль умови не були придатні для життя з маленькою дитиною, тому ми вирушили на південь до Молдови. Спочатку зупинилися у Придністров’ї, у моєї свекрухи там живе подруга. Ми не змогли у неї зупинитися і оселилися в санаторії”.
Далеко їхати Емма не планувала, бо вважала, що війна скоро скінчиться. Але врешті зрозуміла, що налаштовуватися потрібно на довгий сценарій. В Придністров’ї Емма дізналася, що очікує другу дитину. Після двох місяців перебування в санаторії разом з мамою і донькою переїхали до Італії. Емма навчалася в Італії в аспірантурі за програмою обміну. Її колишній професор запропонував їй зупинитися у нього.
“Мені подобаються італійці, я знайома з їхньою культурою, це дуже теплі та доброзичливі люди, тут ми почуваємося, як удома, тобі всі посміхаються. Коли ти навулиці гуляєш з маленькою дитиною, всі обов’язково зупиняться, скажуть компліменти, посміхнуться, поговорять. Така увага дуже важлива, особливо для моєї мами, яка вперше приїхала до Італії і взагалі не знає мови”.
Емма народила свою другу доньку в Італії. Зараз крихітці півроку, тато ще не бачив доньку її жодного разу. Емма вважає, що маленький вік дітей — це плюс, вони ще нічого не розуміють і не відчувають розлуку з татом. Дуже виручає відеозв’язок, навіть якщо батька фізично немає поруч, він завжди є в телефоні: “Образ його збережеться й психологічної травми не буде, хоча я дуже сподіваюся, що скоро наша родина об’єднається і все буде добре”.
Еммі з дітьми допомагає її мама, повертатися в Україну до кінця війни жінка не планує, бо дуже боїться: “Мені страшно, і я не розумію людей, які мешкаючи в Європі, повернулися назад. Мені страшно, тому я не повертаюся і сиджу в безпеці. За гороскопом я тілець, знак землі, мені потрібна впевненість у завтрашньому дні, коли її нема, мені дуже складно”.
Жінка не втрачає позитиву, жартує, триматися їй допомагає чай з ромашки, він її заспокоює. А ще маленькі донечки не дають нудьгувати. Емма вірить у процвітаючу України вірить, що наша країна буде розвиненою і сильною, і звичайно, хоче повернутися додому.
Оксана. Оксана виїхала до Чехії з семирічним сином, однорічною донькою і мамою. Чоловік залишився в Києві. Умови для життя у родини були прийнятні, але не надто комфорті. Спочатку оселилися в гуртожитку в Празі у двох кімнатах з окремим санвузлом, спільною була лише кухня та пральня. Всі українці були привітні, між співмешканцями не виникало конфліктних ситуацій.
Оксану вразила краса чеської столиці, але її син, який зараз ходить у другий клас, важко пережив переїзд. Хлопчик паралельно займався у двох школах: чеській та українській та сумував, який вдома проводив з ним багато часу. «Було дуже важко, незважаючи на відеозв’язок і постійні розмови по телефону. Син просився додому, не допомагала краса міста, в школі теж йому не подобалося, — говорить Оксана, — стало ще важке, коли після нового року всю родину переселили в одну десятиметрову кімнату”.
Четверо людей в малій кімнатці, ностальгія за домом зробили свою справу. Два тижні тому родина повернулася до Києва. І незважаючи на те, що почалися знову сильні обстріли, не було й хвилини, щоб Оксана пошкодувала про свій вибір: “Тут ми вдома. І це надає сил».