У фільмі італійського режисера Марко Різі “Іду жити самостійно” найбільш відомим епізодом є той, коли герой актора Джеррі Кала сідає на палаючий унітаз. Фільм вийшов в грудні 1982 року. В той час Італійська збірна з футболу була діючим чемпіоном світу, уряд складався з п’яти партій, які залишились на наступне десятиліття і всі готувались до епохи, в якій місто Мілан перетворився на осередок нічного життя. Згідно з даними Istat, (італійського національного інституту статистики) в ті часи італійські чоловіки залишали батьківський дім десь після 28 років, а жінки після 26.
Пройшло 40 років, національна збірна два рази поспіль втратила можливість стати чемпіоном, уряди змінили кольори і змінили один одного, наче кольори контрад-районів в місті С’єна під час річного свята Palio di Siena, а неонові вивіски навколо площі Дуомо в Мілані було знято чверть століття тому, а італійці почали залишати батьківський дім все пізніше: в 2022 році середній вік був 30,9 років для чоловіків і 29 для жінок.
Значення роботи і статистика
Якщо подивитись на Європу з боку статистики, то різниця між італійськими і шведськими (країна, в якій середній вік, коли молодь йде з батьківського дому найнижчий) даними майже десять років. Інші країни, які обіймають європейські вікову першість в ЄС — це Фінляндія (21,2 рік) і Данія (21,3 рік). Норвегія не оновлювала свої статистичні дані з 2009 року , тоді молоді норвежці залишали батьківську хату в середньому в 19,3 років. Схоже аналітичне дослідження 2019 року показує зміни в протилежних напрямках між трьома першими країнами: в Швеції за цей період середній вік збільшився на 1,2 роки (а чотири роки тому він був навіть менший від повнолітнього віку), в Данії цифри залишились незмінними, а у Фінляндії цей вік зменшився з 21,8 до 21,2 року.
Якщо за сюжетом вищезгаданого фільму Джеррі Кала просить дозволу піти з дому, то він може дозволити собі це лише за допомоги батьків. Сьогодні італійські реалії суттєво не змінились, але чи панує така ж сама ситуація в Північній Європі? Сухі цифри підказують, що ні. З іншого боку достатньо прогулятись влітку в одній зі столиць країн північної Європи, щоб побачити наскільки низький середній вік тих, хто працює в сфері обслуговування.
Згідно з даними Норвезького статистичного центру 67% норвежців у віці між 15 і 24 роками працювало влітку 2021 року. Відсоток зайнятих у віці між 15 і 19 роками сягав 50. Схожі дані також у шведів у віці від 16 до 18 років (дані 2017 року), в той час як данська Confindustria прогнозує, що 40 % молодих данців у віці між 13 і 17 років працюватимуть влітку 2023 року. Чотири фінські студенти з п’яти працювали під час літніх канікул згідно з дослідженням державного телебачення Yle в 2020 році.
В Італії ситуація повністю протилежна. Згідно з даними Istat 2021 року, незалежно від сезону працювало лише 17,5 % молодих людей у віці між 15 і 25 років, ця статистика включає також і тих, хто призупинив навчання задля роботи. В 2004 році цей відсоток становив 27,3 і знижувався до 2014 року, досягнувши свого мінімуму у 15,5 %. З того часу якимось чином завдяки різним роботам цей показник підвищився (крім 2020 року через Ковід). Дуже відрізняються між собою регіональні показники: на північному сході 27,9 % працюючих, а на Півдні — 13,2%.
Другий фактор: пошуки житла
Після роботи, друга складова, яка дозволяє молоді залишити батьківський дім — це наявність житла і якщо для тих, хто працює на повну зайнятість діють правила ринку, для студентів ситуація виглядає набагато складнішою.
В університетах північної Європи є досить розповсюдженою практика надавати студентам власне житло або ж можливість знімати житло зі знижкою у місцевих організацій, які співпрацюють з університетом. Розглянемо наприклад перші три скандинавські університети за рейтингом QS University Ranking: Університет Копенгагену, в якому навчається 36 тисяч студентів і кожного року додається 7000 нових, спирається на організацію Studieboliger, яка заявляє, що надає доступ до 11 тисяч квартир в столиці. Окрім Studieboliger є ще також організація Kkik, яка об’єднує під своїм дахом близько 30 організацій, що разом пропонують 6 тисяч 600 квартир.
Найменшим є Aalto University в Еспоо, містечку поряд з Гельсінками. Його двадцять тисяч студентів опираються на Ayyy (асоціація студентських університетів), яка управляє житлом для близько чверті студентів університету, в той час як асоціація Hoas має 10 тисяч квартир, які надаються і студентам з інших університетів столиці.
Але для Королівського інституту Технології Стокгольму ситуація складніша (77 місце, 13 тисяч студентів). Він опирається на організацію Sssb (Студентські житла Стокгольму), яка наразі має лише 48 доступних квартир з 8352 доступних в загальному в місті, і це на тисячі першокурсників. Якщо говорити про квартиру в центрі (49 км.м, 800 євро в місяць), очікування студента, що стоїть серед перших у черзі тривало 1700 днів, а в середньому, щоб отримати квартиру потрібно очікувати приблизно рік, і вона коштує від 300 до 600 євро в місяць. Але це винятковий випадок, пов’язаний з житловою кризою в Стокгольмі і головних шведських містах.
Втім те, що об’єднує всі ці три університети — це простота запиту на житло: реєстрація відбувається онлайн й інструменти для цього досить зрозумілі. Серед перших італійських вищих навчальних закладів лише Політехніка Мілану має власні квартири (1568 на 46 тисяч студентів), система їх надання онлайн, Болонський університет надає 600 грантів розміром з 1000 євро на рік для немісцевих студентів. Зрештою головною проблемою італійських вишів залишається лабіринт регіональних конкурсів і бюрократії, в якому треба вміти переміщатися.
Третій фактор: підтримка навчання
Останнє і певно найголовніше — це підтримка під час навчання. В північній Європі університети державні і безкоштовні (для громадян ЄС), в той час як державні університети в Італії платні і вартість змінюється в залежності від доходу. На відповідних веб сайтах можна розрахувати розмір економічної підтримки від держави для студентів.
Уявімо студента, який хоче навчатись на денній формі, має намір знімати житло і не має інших родичів, за яких він несе відповідальність: в Данії він би отримав 882 євро в місяць без зобов’язання повернення; в Норвегії — 4800 євро річних без зобов’язання повернення і 7200 безвідсоткового кредиту; в Швеції — 306 євро без зобов’язання повернення кожні чотири тижні і якщо б йому потрібен кредит, то він міг би отримати 700 євро під 0,59 %; у Фінляндії — 270 євро без зобов’язання повернення і 650 кредиту.
В загальному необхідні реквізити — це громадянство або постійне проживання, активна участь в навчанні і відсутність інших джерел доходів. І в цьому випадку також запит робиться повністю онлайн, легко і зрозуміло.
Що ж спонукає молодих шведів рано покидати батьківське гніздо і які проблеми можуть виникнути розказує Вікторія Песік, президентка Об’єднаних студентських організацій Стокгольму: “У Швеції дуже сильно розвинута індивідуалістська культура порівняно з країнами Південної Європи, я сама походжу з сім’ї з балканськими коренями і помітила різницю. Цифри досить низькі, тому що багато молоді живе у віддалених зонах чи на півночі. Молодь рано покидає дім навіть для того, щоб закінчити школу, особливо якщо факультету, який вони вибрали, не має поблизу”.
В тому числі і через це самостійність починається ще в шкільні роки: “Багато хто починає працювати ще в старших класах, наприклад, під час літніх канікул. Хто навчається в університеті намагається оплатити своє навчання, працюючи в барах або нянями”. А які ж найбільші складнощі? “Житлове питання тисне на молодь. У великих містах, особливо в столиці, студенство складається в основному з місцевих, тому це також впливає на вартість і оренда вторинного житла дуже дорога. Згідно з нашими дослідженнями багато молодих людей, які не мають можливості піти з батьківського дому допомагають частково оплачувати його, а ті, хто приїжджає з інших міст часто змушені відмовлятись від навчання, бо не можуть знайти відповідного житла. І це стосується також й іноземних студентів”, — додає Песік.
Тож не важко зрозуміти ентузіазм італійців. Стефано Наталі, молодий 36-річний батько, який зараз проживає у Стокгольмі, вчився на факультеті роботики і довгий час працював в координаційній групі для студентів Erasmus (програми з обміну студентів) Університету Оребро в центральній Швеції. Для нього якість навчання кардинально змінилась в тому числі і з економічної точки зору.
“Я пішов туди навчатись після того як Університет в Рим-3 не зарахував мені екзамени, які я склав під час програми з обміну і таким чином втратив майже рік навчання. Тож я перейшов від постійного пересування на поїзді від дому до Риму і оплати за мій рахунок інструментів, на яких я працював до університету, який мав безкоштовне житло і лабораторії для студентів”. Чи отримав ти також і економічну підтримку? “Ні, тому що для цього потрібно мати громадянство, але я не платив за навчання і кімната в кампусі коштувала мені лише 2000 крони в місяць (приблизно 200 євро), і в результаті це мені було економічно вигідно”.
А в місті меншому за столицю житлова криза не створює значних проблем: “Студенти з програми Erasmus, яким я надавав підтримку, не мали економічних проблем. У разі невеликої виділеної стипендії, студентам доводилося пильнувати свої тижневі витрати, але велика різниця полягає в тому, що університет в Оребро має свою мережу квартир, якими управляє разом з місцевою владою і може надавати їх студентам, навідміну від Стокгольма, де ціни дуже завищені”.
Переклад Катерини Коваленко