Розкажіть про Ваш досвід поїздок за кордон. Де Ви побували останнім часом і з якими проєктами?
Дві останні мої великі поїздки закордон – це перебування на резиденції International Writing Programm в США у серпні-листопаді 2023 року і, власне, тур Італією, який ініціювала італійсько-американська поетка і культурна активістка Піна Пікколо, залучивши до співпраці як італійських колег, так і українські організації, що займаються правозахисною, волонтерською та іншою діяльністю, для підтримання присутності України та української культури в Італії і світі.
Перебування в Америці дало можливість завершити поетичну книжку «Сміх згаслої ватри», що вийшла у видавництві «Дух і Літера», написати низку есеїв і зробити переклади для проєкту PJ Library, з яким я співпрацюю з 2019 року, розповісти про українську проблематику у публічних виступах в Айові, яке було містом моєї резиденції, а також прочитати вірші у Сан-Дієго, Лос-Анджелесі, Бостоні, Нью-Йорку, Нью-Гевені, Стенфорді, Гранвіллі та інших містах.
Як Ви потрапили на резиденцію в Італії?
Під час планування мого туру Італією у нас з організаторами виникли певні «дірки» між виступами, тому італійські колеги запропонували зупинитися на 10 днів у «Домі поезії» в місті Остуні. Наскільки я зрозуміла, до мене там гостювали переважно поети із Латинської Америки, які працювали над виданням їхніх книжок італійською.
Коли ми обговорювали моє перебування, колеги казали, що це буде час і простір для письма, і один вірш я справді встигла написати, але програма подій була дуже насиченою: майже щоденні виступи в школах Остуні та регіону, читання в маленькій поетичній крамничці у місті Барі з абсолютно приголомшливим за якістю асортиментом, поетичний вечір в музеї комуни Пецце-ді-Ґреко тощо.
І мене вразило, як люди, декотрі з яких за цей час стали моїми друзями, по-справжньому люблять свої провінційні містечка і хочуть насичувати їх цікавими культурними заходами, намагаються придумувати нові й нові локальні мистецькі події або ж запрошують іноземців. Вразили мене і місцеві громади. Під час виступів зали були заповнені, люди ділилися враженнями, ставили запитання, якщо приходили українці, то ми тепло обіймалися. Вчителі у школах і ліцеях готувалися до зустрічей зі мною, вивчали мої тексти, обговорювали їх на уроках (наскільки я розумію, приблизно так, як авторів зі шкільної програми), а учні робили перформативні читання за моїми віршами, ділилися враженнями, ставили запитання, а в одному класі для мене намалювали величезний плакат із побажаннями миру. Представники місцевих культурних спільнот брали участь у моїх читаннях, репетируючи напередодні й іноді по-справжньому хвилюючись.
Перебування в Остуні було дуже теплим. У мене було враження, що я трошки в Одесі, якби вона була розташована десь в Італії.
З огляду на Ваші слова та кількість оголошень у соцмережах — це були неймовірно насичені зустрічами та поетичними читаннями дні. Як пройшов Ваш італійський тур?
Коли я їхала до Італії, мені здавалося, що уваги до української культури буде менше, ніж у 2022 році. Будьмо щирими, минулого року підтримка українських митців часто носила характер солідарності і бажання по-людські допомогти, без великого заглиблення в українську історію та культуру. Але я помилилася. Людей приходило багато, наприклад, в Турині, Пецце-ді-Ґреко та Монтеваркі зали були заповнені, слухачі ділилися враженнями, дякували, якщо я давала контекст для розуміння моїх віршів, чого в Україні я зазвичай не роблю, ставили запитання. Звісно, не всі з них тішили – російські імперські й пропагандистські наративи про Україну непогано підкріплені грошами та довшим доступом до ресурсів впливу всередині Італії, але те, що люди не боялися їх ставити, – загалом позитивна тенденція, нехай краще мені доведеться вкотре повторювати базові істини про Україну, ніж люди з інших країн споживатимуть ту саму інформацію в російській версії.
Єдина річ, яка мене трохи засмучує — це те, що українську поезію так мало перекладають у світі саме в форматі книжок. Адже люди питали, чи є в мене збірка, хотіли її купити, розповідали, що вже мають улюблені тексти з-поміж того, що з моїх віршів перекладено італійською. Мені ж залишалося хіба знічено усміхатися. І я зараз кажу не про авторські амбіції, я кажу про те, що ось ти приїздиш на виступ, вкладаєшся в нього емоційно, люди (а буває, що вони плачуть, і це не лише представники української діаспори, які приходять підтримати своїх, а й італійці) на це реагують, а піти додому, щоб спокійно перечитати й подумати про те, що вони щойно почули, їм нема із чим. І в підсумку те, що ми часто називаємо культурною дипломатією, насправді є не довготривалим діалогом із закордонними інституціями, організаціями та спільнотами, а точковою несистемною присутністю. Я розумію, що ще вчора ми не мали і цього, і те, що у нас є сьогодні, – вже великий крок уперед, але відчуття гіркоти не полишає. Я не хотіла б думати, що українських авторів обов’язково мають вбити на фронті чи в тилу, щоб врешті перекласти і видати.
Додам, що я не кажу зараз про якісь претензії до українських інституцій чи видавців – вони перейшли у формат виживання ще з часів епідемії коронавірусу, як і не кажу про претензії до закордонних колег – до будь-якої їхньої підтримки може бути лише вдячність, але без книжок, якщо казати про літературу, бути присутніми в дискурсах і контекстах інших культур і країн вкрай важко.
Який це досвід для вас особисто? Чи є щось таке, що надзвичайно тішить, чи може навпаки, Ви пережили якісь негативні моменти?
Як і під час виступів в Україні, тішить зазвичай, коли людям справді цікаво те, що ти пишеш, про що розповідаєш під час презентацій, коли вдається встановити щирий емоційний контакт. Культура як така для мене – велике мистецтво маленьких горизонтальних зв’язків. І я рада, що з італійськими колегами і українськими друзями в Італії вже другий рік поспіль ми продовжуємо цю співпрацю.
Тішить, коли вдається знайти метафору, яка спрацьовує, адже культурний ландшафт у кожній країні різний, і мову спілкування з аудиторіями щоразу доводиться вибудовувати наново, це щоразу імпровізація. Наприклад, на питання, що дає українцям поезія сьогодні, я під час одного з виступів у Турині сказала, що це для нас як ходити в церкву і молитися, навіть для позірних атеїстів, і люди в залі з розумінням закивали, адже вони знають, що таке ходити в церкву і нащо молитися, релігія в Італії – важливий культурний чинник.
А засмучує, звісно, коли чуєш абсолютно дивовижні запитання про Україну. Наприклад, звідки взялася українська мова і як довго вона існує. Або: чи змушували українських чоловіків на початку вторгнення іти у військо силою, чи вони робили це добровільно. Будь-якому українцеві зрозуміло, що від цих запитань смердить російською інформаційною війною, але іноземці можуть цього не відчувати, тому щоразу доводиться максимально виважено, з прикладами, покликаннями і навіть жартами на такі запитання відповідати. Повторюся, в світі мають чути наші голоси і знати український погляд на дійсність, тож будь-який виступ українського митця закордоном – добра нагода для такого оприсутнення, не лише особистого, а й України загалом.
Що найбільше цікавить Ваших гостей? Чи приходять люди, до яких важко достукатися?
Тут знову ж таки немає якоїсь загальної картини. Приходять люди, які цікавляться поезією, приходять ті, хто підтримує Україну, відвідуючи мітинги, роблячи збори і розповсюджуючи інформацію про ситуацію в Україні та нашу культуру італійською, приходять люди, які хочуть дізнатися про Україну більше. І часом вони приходять із цілим набором російських наративів у головах, але я тут завжди розмірковую так: раз прийшли – значить, хочуть розібратися.
Або буває, що ось люди ніби підтримують Україну, а потім питають, чому ж Зеленський не домовиться із путіним. Що це означає? Італійці співчувають українцям на людському рівні, але не зовсім розуміють, про що ця війна, чому вона виникла, адже часом вони навіть не усвідомлюють, що, починаючи з 24 лютого 2022 року, путін жодного разу не пропонував українцям домовитися, що такої ідеї в росіян взагалі немає на порядку денному, і тому це запитання про домовленості позбавлено логіки та сенсу. Відповідно, або ця ідея – результат російської інформаційної війни, де путін весь у білому і торочить про відкритість до перемовин, маючи на увазі капітуляцію України, або банальне нерозуміння масштабів і причин того, що відбувається не лише в Україні, а й у світі.
Але, наприклад, у Турині був справді непересічний слухач. У нього мати – українка, а батько – росіянин, тож він прийшов сказати, як важко все переживає. Його батько – військовий, і зараз воює проти нас, а самий цей чоловік – колишній військовий, який не хоче цього робити, тому живе в Італії (наскільки я зрозуміла, давно, не після 2022 року). Чесно кажучи, я не дуже була готова до такої комунікації, але (не без іронії, звісно) подякувала, що бодай він тепер не вбиває українців.
Як війна змінила Ваш підхід до літератури, до мови, і до сприйняття ролі письменників загалом?
Щодо ролі письменника, то моє розуміння її незмінне: завдання письменника – мати абсолютний слух до музики часу, чути його голос, вслухатися в нього, щоби максимально точно і щиро, потрапляючи в ноти, відтворити у словах. Війна – це лише спосіб буття у цьому часі.
Що ж стосується більш конкретних речей, то мені важко відповідати на це запитання, на розділяючи війну на період 2014-2022 і після вторгнення. Після 2014 року, коли війна почалася лише на Донеччині та Луганщині, а Крим був анексований, мені хотілося говорити перш за все з українцями, щоби пояснити, що те, що відбувається в мене вдома, – це не якесь там примарне АТО, а справжня війна, на якій гинуть люди, цивільні і військові, з руйнуваннями, болем, кров’ю і всіма жахіттями, а внутрішні переселенці – це не люди, які просто переїхали з одного регіону в інший з незрозумілих причин, а справжні воєнні біженці, які переживають трагедію. Після 2022 року це відчуття адресата змінилося, адже війна в Україні, на мій превеликий жаль, нині торкнулася всіх. Тож тепер, пишучи вірші, ти не лише говориш зі своїм племенем, спільнотою українців, підтримуючи відчуття єдності й обмінюючись важливими емоційними сигналами, а й розмовляєш зі світом зовнішнім, бо залученість цього зовнішнього світу і залежність від його щоденних виборів нині набагато драстичніша й важливіша, бо ми просто не можемо собі дозволити, щоби війна росії проти України залишилася лише українською проблемою. Вона насправді і не є лише українською справою, адже нинішня війна – війна світових диктатур проти світових демократій, але щоби це розуміли не лише в Україні, українська культура має працювати в три зміни, без перерв і вихідних. Власне, тому сьогодні український письменник закордоном – це не просто людина, яка написала певний текст і поїхала його презентувати, а ще й політик, і дипломат, і історик, і мовознавець, і документаліст, й іноді той, хто везе в Україну чергову гуманітарну допомогу для фронту. Зрозуміло, що за часів так званого миру письменник може собі дозволити більш приватну позицію, але сьогодні український письменник – це перш за все український громадянин, який спочатку говорить про свою загрожену країну, а вже потім – про себе.
Якщо ж казати про мову, то за ті більш як 10 років, що триває російсько-українська війна на її нинішній стадії, і моя мова, і поетика, і прийоми змінювалися неодноразово, адже писати настільки довго про війну чи біженський досвід з одного ракурсу просто неможливо. Після 2014 року це спочатку був певний мінімалізм, коли всі метафори здавалися недоречними і зайвими, після 2022 року мене тривалий час не полишало відчуття абсолютної марності будь-яких поетичних зусиль, усі слова здавалися маленькими і зайвими. Однак пізніше голос, сама можливість говорити, повернувся. Зсередини здається, що тобі весь час бракує мови, те ж саме я чула і від колег, але думаю, що насправді українські письменники творять цю нову мову просто зараз, просто ще не можуть побачити і відчути її вповні. Це нагадує реабілітацію після складної хірургічної операції, коли спочатку вчишся ходити, чіпляючись за стіночку, потім трошки впевненіше, весь час зупиняючись і скоцю́рбившись від болю, а ще пізніше вже якось собі ідеш, не порівнюючи, як воно було до операції. Але зсередини шляху до одужання побачити, куди і як ти рухаєшся, неможливо. Забагато болю, забагато падінь.
З якою думкою Ви завершили свій тур в Італії, і з якими враженнями та почуттями повертаєтеся додому?
Попереду в української культури – безперервна виснажлива праця, але тішить, що цікавість до неї не зникла після 2022 року. Побачимо, що з цього вийде далі.