Розкажи будь ласка про себе, про твоє українське коріння і про твій шлях до Відня, міста, в якому ти зараз живеш, і в якому кілька років тому я мала чудову нагоду почути твій концерт.
Я народився на Прикарпатті. Я кажу на Прикарпатті, тому що я народився в Івано-Франківську, але я належу до першого покоління, яке народилося в цьому місті, бо всі мої родичі з села. Моє дитинство пройшло в селі. В селах Коломийщини, в селах Косівщини, в бідному маленькому селі, де жив мій дідусь. Бідне, бо там залишилося дуже мало людей. Під час Другої світової війни півсела було чи в партизанах, чи в повстанцях, тому село практично винищили. Але там залишилася школа, село було розташоване біля великої дороги, тому активно розвивалося. Мій дідусь Микола сам із родини, де діти грали на сопілках, тому ці традиції мене зацікавили ще з дитинства. Я не знаю саме чому так сталося, але навіть після того, як я переїхав до Сполучених Штатів Америки, інтерес до музики не згасав.
Переїхавши з батьками до Америки, ми опинилися в дуже далекому світі, навіть не знаючи, що там живуть українці. Грошей особливо не було, ми жили бідно, як більшість мігрантів у перші роки перебування закордоном. В Україну приїжджали рідко, раз на два три роки, батьки дуже довго відкладали гроші, щоб приїхати до бабці. Коли ми приїжджали, я проводив цей час саме в селах. Це сформувало великий вплив на мене. Тобі 10-12 років, ти ходиш по цих селах, а тобі кажуть: “Ой Богдане, ти приїхав, тут якісь рушники, ми хотіли їх спалити, але можемо тобі віддати, якщо тобі цікаво.” І люди справді їх палили. Я дуже рано почав грати на скрипці, з шести років. Грав в симфонічних оркестрах в Америці. А вже у вісім років я грав у народних ансамблях. Коли ми переїхали в Америку, я зрозумів, що всі речі, які мені вдалося врятувати від пожеж — це не просто незвичайний колорит. В моїй родині нема, наприклад, срібних монет, які залишилися б мені від бабусі. В нас все знищили, пів моєї родини взагалі виселили в Сибір. Що вони могли мені передати? Вони часто навіть прізвища не могли мені передати. Я не знаю прізвища свого дідуся по крові. Але те, що вони змогли передати – це пісня, слово, мова, вишиванки.
Коли я опинився в Америці, там я зазнав іншого впливу. Це вплив старої діаспори. Я ще застав дуже стару діаспору, частково довоєнну і повоєнну. Діаспору дуже видатних людей. Наприклад, дочка водія Андрія Шептицького була моєю вчителькою гри на фортепіано. Інша вчителька з фортепіано була родичкою Безкоровайного, дуже відомого українського композитора фортепіанної музики. А голова Пласту, членом якого я був, була невістка засновника Пласту Ігоря Чмоли. Українська культура вже вимирала в Штатах, тож я застав ще її самий цвіт. У однієї жінки з львівської інтелігенції, яка проводила літо в Криворівні, я навчився плести килими. Я грав на бандурі із родичом Симона Петлюри. Такі історії стимулюють, мотивують, але я розумів, що в Америці я себе не реалізую. Мене цікавили культурні студії, мови. Ще в школі я вирішив вивчати німецьку. Мій прадід був офіцером австрійської армії і мене тягнуло до Європи, я певним чином ідеалізував її. В 2011 році я потрапив до Німеччини завдяки стипендії. Після закінчення школи я вирішив продовжити навчання в Європі.
Коли я слухала твій концерт у Відні, це був 2018-й рік, я вперше почула живу гру на бандурі. Він проходив у церкві і там панувала вражаюча, магічна атмосфера. Як ти став бандуристом, ти ж граєш і на скрипці, і на фортепіано?
Я пам’ятаю, що ще з дитинства я хотів грати на бандурі. Проходячи повз будинок Обласної державної адміністрації в Івано-Франківську я бачив пам’ятник бандуристу і цимбалісту, і мені хотілося теж так грати.
Як казав мій учитель, щоб бути хорошим бандуристом, треба мати загальну музичну освіту. З бандури почати дуже важко – це такий інструмент, на якому насправді не зіграєш просто так, сидячи біля вогнища, як на гітарі. Бандура потребує дуже витонченої техніки і щоб зіграти пару елементарних акордів, тобі треба вчитися три роки. Тому, більшість бандуристів починають з інших інструментів. Наприклад, Гнат Хоткевич, про якого мало хто знає, що він бандурист, теж починав зі скрипки. Я почав грати на бандурі в 9 років, вже двадцятий рік пішов, відколи я граю.
Граю на скрипці, але я не скрипаль, я бандурист. Фортепіано – це для загальної музичної грамотності. А все решта – це інструменти, на яких я вмію грати.
Чому саме бандура, незважаючи на те, що це так важко?
Мені вабили епоси та балади, які на той час були недоступні. Я належу ще до того покоління, яке виросло без смартфонів та Ютубу. Якщо я хотів почути якусь думу, чи якусь мелодію з XVIІ століття чи почути, наприклад, орієнтальні впливи на бандуру, в мене було два вибори: або чекати нагоди потрапити на якийсь концерт, або вчитися самому, щоб вміти це зіграти. Зараз можна легко знайти все в інтернеті і почути безліч варіантів певної мелодії, але коли я ріс, цього не було. Це були якісь переписані касети, які передавались з рук у руки. І це мене захоплювало.
Яке значення має для тебе музика?
Я раджу кожній людині займатися музикою, тому що музика – це медитація. Музика – це радість, особливо, коли ти займаєшся з іншими музикантами. Американці назвають це chemistry. Звучить трохи романтично, але це так і є. У грудні 2023 я був на концерті у Брно, в Чехії. Коли ми там виступали, я ніколи ні з ким з них раніше і не грав, але я міг слухати, бачити, відчувати – тоді душа просто радіє. Можливо це трохи егоїстично, але коли граєш для людей, то відчуваєш, що можеш ці враження передати – і це неповторно. На ярмарку в Брно, де ми грали, було багато переселенців. Спочатку думаєш: “Ні я не можу тут, на вулиці, грати на бандурі, тут холодно, пальці дубіють. Ну як?” Але потім дивишся на цих людей навколо cебе, починаєш грати, а вони чують ці мелодії, і просто плачуть перед тобою. Тоді розумієш, що робиш важливу роботу. Бандура ‒ це інструмент, який змушує плакати.
Коли ти працюєш із цим, то ростеш, знаходиш щось нове. І коли я можу передати людям це враження — це тішить і приносить велику радість. Крім того, інструменталісти передають найглибші тонкощі самого інструменту, тому дуже часто ми не можемо співати. Ми передаємо те, що ми бачимо з нот. Для мене — це про те, як я кінчиком свого пальця, нігтем, торкаюся ноти, яка має 30 кг тиску. Я можу передати цей звук, це справжня фантастика.
Чи бачиш ти в своїй музиці якесь покликання?
За кордоном, особливо в Америці, музика завжди була доказом власного буття. Особливо мені цікаво займатися самобутніми речами, які відсутні в інших культурах, наприклад, у російській. Скільки б наші сусіди в нас не крали, вкрасти бандуру їм не вдалося. Її нищили. Тому гра на бандурі ‒ це вже акт політичного протесту. Але мені не дуже подобається цей існуючий комплекс меншовартості, коли українці, наприклад, кажуть: “Ось – це наш Нотр Дам”, коли йдеться про якусь церкву в Борщеві, чи в Бучачі. Ні – це наше. Бандура – це не винятково наша особливість, у кожній країні навколо нас є якісь лютневі інструменти. Особливість бандури полягає в тому, що в нас не було дорогих матеріалів, клеїв, наприклад, щоб склеювати турбани з багатьох кусків дерева. Тому наші селяни виготовляли інструмент з одного куска дерева, з червоної верби. Тому говорити, що ми якісь особливі – ні. Ми частина загальноєвпорейських процесів і це наша відповідь на ці процеси.
Кого ти найчастіше зустрічаєш на своїх концертах? Це українці, які хоча б музикою намагаються втамувати ностальгію за домом, а іноді й біль за Україною, чи це іноземці, яким цікаво відкрити для себе якусь частину української культури?
Це три категорії людей. Перша – це українці, які тужать за домом, або відчувають цей біль чи радість. Друга категорія – це українці, які відкривають для себе своє. І третя – це іноземці, які бувають просто приголомшені від подиву, що таке взагалі існує, і тоді запитують себе, як можна було жити все своє життя, не знаючи, що поруч, тут, в Європі є така культура.
Це дуже різні люди. Для мене найважливіша не перша категорія. Хоч це важлива терапевтична праця, важливішими для мене є друга й третя. Це українці, які для себе відкриваються: багато з них знає це все, чули від прабабці пісню в дитинстві, але між тим сталися різні речі, щось загубилося, щось забулося.
Коли граєш для іноземців — це дуже важлива і тонка праця. Якщо концерт відвідала сотня іноземців і кожен з них зацікавить ще декількох людей Україною і можливо переконає їх підтримувати Україну, то ця робота важливіша навіть за саму дипломатію. Політики сьогодні одні, а завтра будуть інші. А от культурною дипломатією треба займатися завжди і багато часу ми вже втратили.
Як змінилося твоє ставлення до творчості, якщо воно змінилося, після повномасштабного вторгнення? І чи змінилася якось сама рецепція?
Тут є два позитивні випадки. Я ніколи себе не вважав музикантом, тому що не закінчував консерваторію. Я грав те, що мені подобається. І після повномасштабного вторгнення мені вже не важливо, чи закінчив я консерваторію чи ні, від тих днів мені вдається краще грати. Мені стало байдуже, що думають інші, я зрозумів, що можу передати свій біль музикою. Мене завжди дратувало, що я недосконало тримаю свій п’ятий палець. Але зараз я просто беру і граю, вже не зважаю на те, що там мій вчитель з Києва скаже, як побачить, що я не так тримаю палець. Я розумію, що моя робота тут просто важлива. Проблем багато, але як музикант я став упевненішим у собі, також як українець, я став упевненішим в собі.
А на рахунок рецепції, то тут теж є багато позитиву. Ніколи не було такого зацікавлення Україною. Як би я не просив, як би я не ставився до цього. А тепер раптом в залі збирається до двохсот людей. І це особливо в той час, коли ніхто з державних установ нічого не робить. Це важка тема, бо особливої підтримки фінансової немає.