Автор поетичних книжок «Метрофобія», «Троянда», романів «Баборня», «Світ не створений», книг для дітей «Заврик і його молодший брат» та «Ківі Ківі», приїхав на декілька днів до Праги, де 23-го січня відбулася перша презентація чеського перекладу його останньої книги «Бахмут».
Твори Мирослава Лаюка перекладені англійською, азербайджанською, вірменською, литовською, польською, російською, чеською та іншими мовами. В Чехії викладачка філософського факультету Карлового університету та президентка Чеської асоціації україністів Тереза Хланьова нарахувала аж 14 перекладачів Мирослава Лаюка, які починаючи з 2017 року перекладали есеї, поезію, прозу та репортажі, запрошували автора на поетичні читання. На сторінках Часопису Масарикового університету Opera Slavica зацікавлені читачі можуть ознайомитися з дослідженнями його поезії. Нещодавно видавництво Pavel Mervart опублікувало переклад книги «Бахмут», за яку Мирослав Лаюк став лауреатом премії імені Юрія Шевельова. Публікація книги чеською стала результатом колективного перекладу, над яким працювали Вероніка Ценкова, Єкатерина Ґазукіна, Тереза Хланьова, Зузана Шпінкова та Олександра Войтішкова.
Відвідавши презентацію перекладу книги, я поспілкувалася з паном Мирославом в одній з празьких кав’ярень, де він відповів Slava Evropi на декілька запитань.
Ви стали воєнним репортером з початком повномасштабного вторгнення. До того, крім прози ви писали поезію. А зараз поезію заступила репортажистика, в якій Ви підкреслюєте чимало спільних рис саме з поетичним фіксуванням реальності. Чому Ви надаєте перевагу репортажу, і чи залишається місце для поезії? На початку повномасштабного вторгнення я почав писати нехарактерні для мене історичні та культурологічні есеї про російський імперіалізм, про сталінські злочини, про злочини Росії проти української культури. Тоді я бачив доцільність у цій темі та абсолютну відсутність її розуміння серед іноземців. Я розумів, що російська soft power, яка проходить через культуру, дуже сильно викривила погляд на те, що відбувається. Російська культура – це ж не тільки автори, яких вони представляють як свої бренди, а й знищення інших культур, адже російська культура багато в чому виросла на могилах знищених нею інших культур. І мені хотілося це якось показати.
Я ніколи не мислив журналістськими жанрами і якщо я й розробляв певні теми і вони потребували історичних, чи фактологічних з’ясувань, я все одно це вбирав у художню форму. Вона мені завжди виглядала набагато цікавішою, елегантнішою, і зокрема красивішою. Це – проза, поезія. Я почав розуміти, що реальність у час війни набагато вигадливіша за будь-яку найкращу художню форму. Зрештою, художні тексти говорять про світ по-іншому ніж реальні фактологічні тексти.
Я отримав акредитацію і почав більше їздити в зони бойових дій. Тоді я почав розуміти, що відповіді на дуже багато питань, які були важливими для мене, як автора художньої літератури, можуть бути знайдені тільки там. Там, де дуже близько зустрічаються Ерос і Танатос, де драматургія життя набагато точніша і вигадливіша ніж художня література. Але це зовсім не означає, що я не записую паралельно якісь вірші. Умовно мені зараз багато важить ефективність висловлювання, і значно ефективнішою для мене є форма есею та репортажу. Я не можу зараз дозволити собі розкіш присвятити багато часу написанню якогось художнього твору.
Як вплинув досвід спілкування з героями книги та перетворення цього досвіду в тексти на Ваше власне переживання чи сприйняття війни? Ось Ви увімкнули вуха та очі і вимкнули розум, і транслюєте цей досвід. Але він все рівно проходить через Вас, наскільки болісний цей процес і як він впливає на Вас, як на медіум цієї трансляції та фіксування? Я намагаюся приділяти цьому питанню якомога менше часу, тому що в мене зараз є більш пріоритетні теми, які не стосуються моїх особистих переживань. Звісно це є досвід, який накладається, він зазвичай досить складний і потребує якогось процесу відновлення. Одна з таких останніх дуже складних ситуацій в мене склалася в Харкові. Я провів день на Харківщині, де спілкувався з людьми, які пережили дуже страшні втрати. Це дуже важкий емоційний досвід. Потім я повернувся до Харкова, де до цього я жив у товариша на квартирі. Я якось зрозумів, що мені напевно цю ніч краще зупинитися в готелі і побути трохи самому. Але всюди втручається війна. В той момент, коли я ввійшов до готельного номера, поруч прилетіла авіабомба у Держпром. Ти виходиш до Держпрому і бачиш, що влучають в одну з найголовніших культурних пам’яток Харкова.
В чому специфіка праці журналістів в Україні? Загалом це вважається непрофесійно продовжувати якісь взаємини з героями своїх репортажів. Але у випадку України – це неможливо, бо герої – це люди, яких ти евакуюєш звідкись, які діляться з тобою дуже сокровенними речами і це той досвід, який просто неможливо по журналістському відмежувати. Головна героїня моєї книжки – пані Олександра, їй 86 років, ми з фотографом Данилом Павловим її евакуювали із зони бойових дій до Києва. В неї на руках помирав її син, вона продовжує жити в Києві. В Україні не те що ти мусиш продовжувати спілкування з цими героями, але це якась дуже важлива внутрішня потреба.
Ви розповіли у Вашій книзі про досвід надзвичайно різних людей, є якась спільна риса, що їх всіх поєднує? Структура книжки насправді досить проста – це переказ того, що відбулося протягом певного часу, здебільшого досить лінійно. Я просто це розповідаю через монологи дуже різних людей. Я вибудував панораму, яка показала, що відбувається там, там, там і там. Тому що, на ті самі питання, щодо майбутнього, щодо їхнього бачення розвитку війни, бійці на досить близьких позиціях відповідали зовсім по-різному.
Дуже важливо, щоб з’являлися інші книжки про Бахмут, про інші міста. Щоб у нас була позиція журналістського погляду різних бригад і з різних родів війська, але також від конкретного артилериста, який би розповів свої історії, конкретного піхотинця, різних цивільних, в різних жанрах: художня проза, поезія, документалістика. Лише на основі цього всього можна зробити висновок про те, що всіх цих людей об’єднувало. Трагедія, яка й досі відбувається і переживання цієї трагедії? Чи розуміння того, що ці люди тут, що вони борються?
Якби зараз у Вас було рівно десять днів і Данило Павлов з фотоапаратом, куди б Ви поїхали сьогодні? Чи було б це одне місце, чи багато різних місць сполучених досвідом війни? У нас так багато різних тем, за які ще ніхто не брався, що це приводить мене в жах. Стільки багато не лише фактів, не лише якихось цифр, які ми втрачаємо, а просто емоцій, які абсолютно унікальні, які проявляються в цих ситуаціях і їх не фіксують. Дуже багато чого фіксується в Україні, знімаються чудові документальні фільми, багато чого фіксує воєнна поезія. І документалістика – у нас вийшло багато хороших книжок. Але як багато всього не фіксується. Це для мене якийсь хрестоматійний приклад – 9 березня 2022 року – авіабомба влучає в Маріупольську лікарню, пологове відділення, журналісти Associated Press це зафіксували і весь світ побачив, що Росія обстрілює лікарні, пологові будинки. Але в цей самий день було влучання у п’ятиповерхівку в Ізюмі, де загинуло 50 людей. Чи знає про це цілий світ? Зрештою, все зводиться до того, що якщо немає фіксації, то немає факту. І це мене дуже лякає.
Як на мене, Вашу книгу варто прочитати кожному, але не кожен буде її читати. Чи є якась категорія, чи тип людей, яким потрібно її прочитати, кому вона потрібна більше ніж комусь іншому? Для мене передусім важливо те, що я зафіксував якісь певні речі і книжка – це твердий матеріал. Можливо вона колись, якимось розумнішим за нас людям пригодиться як матеріал для дослідження, де зафіксовані емоції, факти й інші речі, які допоможуть знайти якісь шляхи запобігання схожим трагедіям. Коли були бої за Авдіївку дехто читав книжку і казав «Читайте ‘Бахмут’ і можете приблизно уявити, що відбувається в Авдїївці.» Але звісно, що кожен такий досвід унікальний. Багато людей кажуть, що не читають, питають навіщо їм ці знання. Я розумію тих людей, які не хочуть читати, це може дійсно знов тригерити, але з іншого боку, якщо ми заплющуємо очі, то світ навколо нас не зникає.
Зважаючи, що на презентації була також велика кількість українців, нас це торкається найбільше, але якщо я думаю, кому б цю книгу дати прочитати, то найперші – це звичайно люди, які цікавляться Україною, і яким теж болить. Чи не ризикуватиму я ще більше дистанціювати такою книгою, тих кому не болить? Коли я написав цю книжку, в мене часто питали, що в неї не входило. Не входили якісь натуралістичні сцени. Їх дуже багато було, цього жаху, який тебе торкається і в твоїй голові розписаний дуже чітко. Його дуже багато. Але я в книжці я його здебільшого уникав. Не повністю, бо це була б неправдива книжка, але я цього уникав для того, щоби книжкою не відторгнути. Але звісно, що є ця правда життя, від якої нікуди не підеш. З іншого боку, ця книжка дуже проста, в ній розповідаються універсальні історії людей, які переживають критичні ситуації, історії про любов, про батьківство, про втрати, які, мені здається, зрозумілі хоч в Україні, хоч в Італії, хоч в Японії. Моєю метою було зафіксувати те, що відбувалося і зробити книжку читабельною. А далі, я знову повторю, те що я сказав: якщо ми інфантильно намагаємося заплющити очі і віримо, що світу навколо більше не буде і демони більше не літатимуть, то вони літатимуть, а ми будемо ще й обеззброєні, бо в нас будуть заплющені очі. Я думаю, що загроза значно більша, ніж зараз уявляють в багатьох країнах. Загроза знищення всього, що було дорогим і важливим для цих людей.
