RusslandversteherДовгий список корисних європейських ідіотів Владіміра Путіна

The Economist оприлюднив перелік імен політиків, які протягом багатьох років підтримували експансію Кремля в Європі, а тепер повторюють його пропаганду. Від Німеччини до Франції, через Грецію, Кіпр і навіть Італію

Unsplash

“Корисний ідіот”: типовий вислів часів холодної війни для позначення у західних країнах тих, хто симпатизував радянській політичній системі і кого самі комуністи вважали дурнями. Цей вираз приписується самому Леніну, але, схоже, це не зовсім так. Насправді цей вислів народився в Італії, звідки розлетівся і перекладався по всьому світу: можливо, тому, що саме в цій країні виявилося так багато архетипів корисних ідіотів. Радянського Союзу і комунізму більше немає, але російський імперіалізм повернувся, як і корисні ідіоти, які йому покірно підкоряються. Не тільки в Італії, про що йдеться в публікаціях фундації Istituto Germani, але в усьому світі ця тенденція набула глобального характеру. І  саме новим корисним ідіотам Владіміра Путіна  журнал The Economist присвятив розлогий аналіз: “Vladimir Putin’s useful idiots”.

Стаття відкривається наступною тезою: “Занадто багато європейських політиків не можуть протистояти Росії”. Далі розповідається про святкування перемоги Радянського Союзу у Другій світовій війні, яке організував посол Росії в Німеччині на початку травня в монументальній будівлі посольства часів Німецької Демократичної Республіки, сателіта СССР, і яка займає більше місця, ніж сусідній Бундестаґ. Серед гостей спокійно сидів останній лідер комуністичної Східної Німеччини, нині 86-річний Еґон Крен поруч з Герхардом Шредером, канцлером об’єднаної Німеччини з 1998 по 2005 рік, а віднедавна – лобістом російських енергетичних компаній. На святкування запросили і Тіно Хрупалла, одного з лідерів ультраправої партії “Альтернатива для Німеччини” (AfD), який відзначився своєю краваткою з кольорами Російської Федерації.

Німецька преса трохи висміяла путінський балаган, але загалом приділила йому мало уваги. “Через 17 місяців після початку війни Росії проти України громадська думка тут, як і по всій Європі, в переважній більшості розглядає Росію як агресора, якому треба дати відсіч, а Україну – як захисника своїх земель, який заслуговує на допомогу. Яким би потужним не був їхній вплив в минулому, кількість прихильників російського втручання зараз зменшилася”, – зазначає The Economist. Шредер, наприклад, очолював раду правління нині закритого газопроводу “Північний потік”, який забезпечував Німеччину російським газом. Минулого літа Росія перекрила нафтопроводи, які підірвали загадкові саботажники. Колишньому канцлеру заборонили відвідувати політичні клуби, не запрошували на заходи Соціал-демократичної партії – хоча він залишається її членом – і позбавили урядових посад. Що стосується Хрупалли, то його співпраця з Росією не залишили без уваги не тільки німецькі таблоїди. Витік чутливої інформації засвідчив про занепокоєння серед депутатів його ж власної партії.

Однак, зазначає The Economist, “Спроби Росії застосувати своє вміння переконувати хоча і не були занадто успішними в Європі, але вони і не були такими вже й невдалими. Субкультура, яку німці називають Putinversteher – симпатиків, які “розуміють” російського лідера Владіміра Путіна – процвітає на периферії мейнстриму“. Саме це поняття перекладається як Russlandversteher у звітах Istituto Germani. І це “варнякання” є частиною більш загального “галасу” скарг на, здавалося б не пов’язані між собою проблеми, такі як інфляція, крах державних служб, надмірна бюрократія і страх перед імміграцією.

Одним з чутливих моментів є рівень підтримки України світовими урядами, який у лютому цього року склав понад 60 млрд євро економічної та військової допомоги від Брюсселя та різних країн-членів ЄС. В загальному сума становить 70 млрд, якщо додати Великобританію — це сума, яка приблизно дорівнює внеску США.

The Economist пише про широкий спектр “європейських корисних ідіотів”: ультраправі та ультраліві партії, які, сперечаючись майже з усіх питань щодо України, сходяться на вимозі миттєвого “миру” ergo залишити Путіну все те, що він загріб своїми злодійськими руками. Корисні ідіоти нарікають на участь Європи в тій, яку вони вважають війною між США та Росією, або й навіть війною між Сполученими Штатами і Китаєм. Навіть у сфері бізнесу, незважаючи на численні раунди західних санкцій, Росія й досі має багато “друзів”.

Але прихильники Путіна очолюють також європейські уряди. Перший у списку –  Віктор Орбан, прем’єрміністр Угорщини з 2010 року. “Цей затятий популіст неодноразово критикував підтримку України з боку Заходу і не наважився зупинити імпорт російського газу до Угорщини. Його уряд також відмовляє в дозволі на транзит зброї, що постачається в Україну союзниками Угорщини в НАТО і ЄС. Навіть сусідня Австрія, більш стримано, але з не меншими перевагами, вирішила залишитися осторонь, посилаючись на те, що Австрія не є членом НАТО і на свою самопроголошену роль посередника між Сходом і Заходом, пропонуючи Україні незначну допомогу, в той час, коли торгівля між Австрією та Росією стрімко зросла”.

У свою чергу, Греція дотримується санкцій, вже накладених ЄС, але чинить опір посиленню санкцій щодо транспортування російської нафти, можливо, тому, що грецькі компанії добряче на цьому заробляють. Лише нещодавно під жорстким тиском Сполучених Штатів, офшорний фінансовий рай Кіпр, закрив близько чотирьох тисяч російських банківських рахунків. Такі країни як Туреччина і Сербія, що не є членами ЄС, знаходячись під меншим тиском, навіть не намагаються приховувати прибуткові “чорні ходи”, через які вони працюють з Росією.

“Деякі країни перетворили, здавалося б, благородні наміри на політику, яка зігріває серце Путіна”. Посилаючись на свій прославлений нейтралітет, Швейцарія, наприклад, скористалася місцевим законодавством, щоб заблокувати постачання зброї в Україну, серед яких 96 неактивних танків Леопард, що знаходяться в Італії і належать приватній швейцарській компанії. У Швеції поліція дала дозвіл на публічне спалення Корану, що розлютило Туреччину, яка має право вето на вступ Стокгольма до НАТО. Це також на руку Путіну, який під час поїздки до Дагестану був знятий на відео з Кораном у руках, у якому пояснював, що за російським законодавством осквернення священних предметів є злочином.

За словами автора статті “тріснути ризикують навіть і міцні цеглини в так званій європейській стіні підтримки України. Словаччина, наприклад, була життєво важливим каналом для західної допомоги і нещодавно пообіцяла передати свій флот з тринадцяти винищувачів Міг-29 радянських часів українським повітряним силам. Але останні опитування громадської думки показують, що партія Роберта Фіцо, лівого російського прихильника, який звинувачує “українських фашистів” у провокуванні Путіна, може перемогти у вересневих виборах. Франція є одним із опорних пунктів НАТО і ЄС, але на останніх двох президентських виборах друге місце посіла Марін Ле Пен, яка повторює “як папуга” російську пропаганду про анексію Криму в 2014 році і категорично заперечує, що відбілювання нею репутації Путіна не має жодного відношення до 9 млн євро кредитів, які її партія отримала від підконтрольних Росії банків у 2014 році. Марін Ле Пен засудила російське вторгнення в Україну, але в жовтні минулого року, через сім місяців після початку війни, вона заявила, що санкції проти Росії не працюють.

Щодо Італії The Economist пише “в той час як ультраправа прем’єр-міністерка Джорджія Мелоні є палкою прихильницею України, Маттео Сальвіні, який очолює другу за величиною партію коаліції, є ще одним ворогом санкцій і, принаймні до вторгнення Росії і Україну, був відданим шанувальником Путіна”. Німеччина, як і Франція, також здаються міцною точкою опори, але “підтримка AfD, яку очільник внутрішньої розвідки країни прямо охарактеризував як таку, що поширює російський наратив, зростає серед електорату, який прагне віддати за них свій голос. Поки що вона розділяє друге місце з правлячими соціал-демократами. На протилежному політичному полюсі Сара Ваґенкнехт, ліва зірка телебачення і переконана пацифістка, стверджує, що, за даними соціологічних опитувань, вона може отримати від 19% до 30% голосів виборців Німеччини. Хоча громадська підтримка допомоги Україні залишається сильною, вона все ж таки має тенденцію до зниження”.

“Наративи корисних ідіотів напрочуд живучі”: НАТО “спровокувало” неодноразові напади Росії і вторгнення; Україна є штучним утворенням, імплантованим на території, яка по праву належить Росії; США безтурботно підливають масла у вогонь, продаючи зброю і зберігаючи свою глобальну гегемонію.

Цікаво, що далі The Economist цитує деякі італійські терміни. “Benaltrismo” ( англійською Whataboutism у журналістиці – позиція тих, хто обходить проблему, стверджуючи, що існують інші, більш серйозні проблеми, які потрібно вирішувати – прим. перекладачки): НАТО напало на Сербію в 1999 році і Лівію в 2011 році, США вторглися в Ірак і Афганістан, в чому ж проблема, якщо Росія поводиться погано? “Dietrismo”: переконання, що за подіями завжди має існувати якась історія. Вольфґанґ Штрік, німецький соціолог, пише у виданні New Left Review, що прихована мета конфлікту полягає в тому, щоб придавити переляканий ЄС важкою рукою НАТО.  

Але, зрештою, “те, що, здається, об’єднує ультраправих, ультралівих та європейську ‘інтелектуальну’ опозицію до західної політики, є чимось простішим. Це старомодний антиамериканізм у стилі холодної війни. Уродженець Східної Німеччини Хрупалла, наприклад, наполягає на тому, що американці скористалися війною в Україні, змусивши Німеччину обміняти російський природний газ на більш дорогий скраплений газ, що постачається зі Сполучених Штатів. Але це пастка, припускає він, оскільки імпортована з Штатів енергія настільки дорожча, що німецькі виробники будуть змушені перенести виробництво до США. Ваґенкнехт, його суперниця з лівих лав, вважає, що США спровокували війну з Росією, намагаючись втягнути Україну у свою “сферу впливу”.

Переклад Катерини Мички

 

Le newsletter de Linkiesta

X

Un altro formidabile modo di approfondire l’attualità politica, economica, culturale italiana e internazionale.

Iscriviti alle newsletter