Життя іншихСутичка між Вебером і Фон дер Ляєн виникла зокрема і через напругу між партіями Cdu і Csu

Президент Європейської народної партії вже давно поклав око на місце президентки Європейської комісії. Коріння цього політичного конфлікту лежить в постійній боротьбі між німецькою демократично-християнською партією і схожою на неї партією з Баварії

Unsplash

За останні місяці стали все більш помітними спроби Манфреда Вебера, президента Європейської народної партії — головної правоцентристської сили у Брюселі, створити діалог з ультраправими щодо низки стратегічних досьє перед виборами 2024 року і передбачуваним зростанням підтримки консерваторів групи ECR (в яку входять італійська партія Fratelli d’Italia і іспанська Vox).

Минулого тижня голосування за відновлення природнього ресурсу чітко продемонструвало цю динаміку: Народна партія, яка поляризувала і ідеологізувала боротьбу через текст закону, який вони змогли виправити в багатьох частинах, під час пленарного засідання у Стразбурзі проголосували проти, завдавши таким чином значної поразки широкому фронту Зелених, Соціалістів, лібералів і деяких секторів в їх партії, і згуртувавшись відповідно перед боротьбою, яку просуває PPE (Європейська народна партія) і її лідер.

Напрямок, якого дотримується Вебер все ж відповідає побажанням — які, між іншим, ніколи сильно і не приховувались — протистояти  президентці Європейської комісії Урсулі Фон дер Ляєн, яка як і він походить з німецьких правоцентристів. Конфлікт між ними зародився ще у 2019 році коли Вебер був офіційним кандидатом від Народної партії на президентство у Комісії, втім партія прибрала його кандидатуру з метою (успішно) створити широку коаліцію для досягнення більшості, змогла побудувати діалог з соціалістами і лібералами і вибрати фон дер Ляєн як єдиного представника з благословення Ангели Меркель (в той час Канцлерки). 

За час керівництва Фон дер Ляєн, Вебер став символом правого крила ЄНП, забарившись із виключенням з блоку партії Віктора Орбана Fidesz або стверджуючи під час політичних італійських виборів, що партія Forza Italia (італійська версія Народної партії, яку очолював Берлусконі на той час ) гарантує підтримання європейських цінностей коаліції на чолі з Джорджою Мелоні, в той час як багато хто, в тому числі і члени партії висловлювали занепокоєння, що в уряді ультраправих, партія Forza Italia складатиме меншість.

Поки Фон дер Ляєн згідно зі своєю інституційною позицією зміцнювала уявлення про фігуру європейських правоцентристів як таких, що ведуть діалог з іншими політичними силами й орієнтовані на результати на кшталт програм NextGenerationEU чи Green Deal, Вебер поступово вибудовував діалог з ультраправими і з найбільш непохитними представниками від соціалістів щодо європейських цілей щодо навколишнього середовища, часто підживлюючи риторику, що такі цілі не відповідають загальному баченню, реальним потребам користувачів і європейської промисловості.

Але дивитись лише на розвиток подій в європейській площині означає зосереджуватись виключно на одній частині історії. Це протистояння відображає також і внутрішню національну німецьку динаміку: Урсула фон дер Ляєн і Манфред Вебер незважаючи на те, що обидва належать до німецьких правоцентристів, походять з дуже різних контекстів. Фон дер Ляєн походить з CDU — історичної німецької партії, яка десятиліттями перебувала в уряді в післявоєнний період. Партія CDU надихається популістськими ідеями, але за необхідністі може бути і прагматично реформаторською. Ба більше, нинішня президентка Комісії була близька до Ангели Меркель — центристської фігури, яка зазвичай вела діалог з соціалдемократами.

Вебер — баварець, і відповідно він належить до партії CSU, місцевої версії партії CDU, ідейно споріднених, але з більш вираженим консервативним крилом в соціальному і культурному плані. CSU пов’язана з багатьма виробничими секторами, наприклад, важливим для Баварії агрохарчовим, та зазвичай провадить ворожу політику щодо європейської ідеї  навколишнього середовища.

Якщо дивитись з такої точки зору, то протистояння між фон дер Ляєн і Вебером — це не лише конфлікт між двома різними шляхами розуміння європейського популяризму, але також і між двома німецькими партіями, попри те, що вони є союзниками, але часом з дуже різними позиціями, які борються за схожий електорат.

Для Вебера стати представником консервативного сектору означає не лише залишитись постаттю, яка походить з політичного і громадського суспільства Німеччини з яким ідентифікується партія CSU, але також отримати ту частину європейського електорату, яка вважає сучасний напрямок Комісії аж надто реформістським і потенційно небезпечним для певних представників спільноти та для європейської економіки.

Фон дер Ляєн з 2005 року безперервно перебувала у складі урядів Меркель, але серед найбільш критикованих постатей. Коли вона була Міністеркою оборони, збройні сили Німеччини часто відчували на собі вплив нестачі фінансування, що іноді ставало причиною полеміки з боку міжнародних партнерів. В тому числі і через це для Фон дер Ляєн було важко стати важливою національною фігурою, незважаючи на її близкість до Меркель (яка надала перевагу зайняти її на європейському поприщі).

Для Вебера ставити під сумнів політику Фон дер Ляєн означає критикувати одну з найсильніших ланок цієї політичної фази, щоб протистояти так званій меркельській лінії, яку спочатку уособлювала Аннегрет Крамп Карренбауер, а потім Армін Лашет, з яким пов’язують фон дер Ляєн. Лінія до якої CSU завжди демонструвала нетерпимість, якій закидає зниження підтримки і виборчі поразки німецьких правоцентристів за останні роки.

Сьогодні, коли епоха канцлерки закінчилась, для Вебера (і для CSU) ставити під сумнів спадкоємців її політики означає завойовувати згоду консервативного німецького електорату, намагаючись отримати можливість висунути кандидатуру на посаду наступного канцлера (зазвичай це завдання належить партії CDU). Таким чином Манфред Вебер пропонує зовсім не нову спробу національної сутички на європейському рівні між спорідненими партіями, які не сходяться на деяких центральних темах.

Спроби діалогу між народними і консерваторами в Брюселі продовжаться, але цей діалог визначатиме не лише роль майбутнього європейського парламенту, але також і значну квоту внутрішнього балансу між  німецькими правоцентристами та політичним спадком Манфреда Вебера.

Переклад Катерини Коваленко

X