Більш, ніж рік Швеція провела у невідомості, розбираючи дипломатичні інциденти і тратячи здавалось би марно зусилля, особливо з боку міністра зовнішніх справ Тобіаса Більштрьома, перед тим як отримати майже зелене світло для вступу до НАТО. Минулого тижня до Стокгольму надійшло повідомлення про підпис турецького президента Режепа Таїпа Ердогана під протоколом, який дозволить парламенту Туреччини проголосувати за ратифікацію вступу Швеції до Альянсу.
Відносини між Швецією і Атлантичним союзом завжди були складними: в 50-ті роки доктрина Стокгольму передбачала дотримання нейтральності, схожої на нейтральність Швейцарії, яка між іншим дозволила Швеції уникнути конфлікту під час двох світових воєн.
Якщо не говорити про закордонні місії і гарнізони волонтерів, особливо під час Зимової війни Фінляндії проти Радянського союзу, останній конфлікт в якому Швеція брала участь відбувся в 1814 році під час вторгнення Швеції в Норвегію, а останній патрон був вистрілений на території Швеції в 1810 році під час шведсько-данської війни.
Враховуючи цю доктрину, засновником якої був батько Велфару Пер Альбін Гансон і яку наслідували соціал-демократичні лідери Таге Ерландер і Олоф Пальме, Швеція навіть гіпотетично розглядала забезпечення себе ядерною зброєю, щоб відвернути обидва блоки. Головною причиною був страх, що Радянський союз знов вторгнеться в Фінляндію, саме тому Гельсінки також трималися подалі від НАТО до цього року.
Російське вторгнення в Україну змінило цей підхід і питання вступу стало одразу темою для внутрішньої політичної дискусії у Швеції. За декілька місяців до виборів вважалося, що у соціал-демократичного уряду будуть порівняно більші проблеми з опонентами щодо дозволу на вступ до НАТО через вічну підтримку Зеленими і Лівими, але тут відбулась блискуча політична гра Магдалени Андерсон, яка у співпраці з Санною Марін, прем’єркою Фінляндії, яка з іншого боку Затоки Ботнія голіруч переманила партію на свій бік, навіть її найбільш суперечливих членів.
Аби уникнути урядової кризи в парламенті запропонували одноголосне голосування передбачене шведськими правилами парламенту. Таким чином підтримка з боку всіх право-центристів затьмарила протиріччя зовнішніх партнерів уряду навіть без необхідності рахувати голоси.
Після голосування у вересні 2022 року і перемогою з невеликою перевагою центро-правих і створення уряду меншинства, яке зовні підтримали націонал-популісти з партії Sverigedemokraterna очікувалось, що шлях до НАТО стане менш тернистим. Вже в останні місяці перебування на посаді соціал-демократичного уряду 29 країн ратифікували вступ Швеції до НАТО, а коли в Розенбаді до влади прийшов чинний модерований прем’єр Ульф Крістерсон не вистачало лише підписів Туреччини та Угорщини.
Попри те, що в перші місяці Швеція та Фінляндія рухались нога в ногу, дедалі ставало очевидніше, що для Гельсінки виникатиме все менше перешкод, порівняно з північним союзником, саме тому на початку квітня Туреччина й Угорщина підтримали лише вступ Фінляндії, залишивши Стокгольм ні з чим.
Як відомо Угорщина, країна-член ЄС і НАТО, підтримує тісні зв’язки з Владіміром Путіним. Крім того союз між угорським Віктором Орбаном і лідером Кремля було додатково затверджено на зустрічі в Китаї. У Будапешту, між іншим, ніколи не було поважної причини, щоб не підтримати вступ Швеції до НАТО, але попри це він вітдтерміновував своє погодження разом з Анкарою.
Для Ердогана ситуація звучить по-іншому, адже від самого початку повномасштабного російського вторгнення, він намагався виступати у ролі посередника. Він використовував шведське питання, аби гарантувати собі політичне виживання, враховуючи важкі президентські вибори, які відбулись минулої весни, і звинувачував Швецію в антитурецьких і ісламофобських настроях.
Саме в цьому коріняться проблеми шведського уряду: якщо критика Туреччини з боку лівих пов’язана з присутністю в Швеції курдських активістів, яких Анкара вважає терористами і просить їх екстрадиції, то з правими контраст стався на фоні релігії — тема, яку Ердоган дуже масштабно використовував навіть за допомогою таких екстремістських персонажів як Размус Палудан якого видання Guardian звинуватило в тому, що він діяв за вказівками Москви.
Розвиток конфлікту на Близькому Сході, ще один конфлікт, в якому Ердоган намагається виступити перемовником між Хамасом та Ізраїлем, дозволив НАТО отримати зелене світло від турецького президента, але важко повірити в те, що Ердоган не попросив нічого в обмін на свій підпис.
Але попереду непрості два кроки: перший — голосування в турецькому парламенті, але тут всі сподіваються, що більшість парламенту послідує вказівкам Ердогана. Другий — вмовити Угорщину.
В Орбана немає тих самих агрументів, на які тиснув турецький президент, між двома урядами не існує жодного дипломатичного напруження (ба більше, партія Sverigedemokraterna проголосувала за Будапешт в Європейському парламенті ) а угорська партія Fidesz утримує більшість і не ставитиме під ризик уряд в Orszàghàz (Будівля угорського парламенту).
Тож кожне відтермінування у голосуванні можна пояснити двома причинами: або ж угорський диктатор намагається вирішити свої напружені відносини з ЄС,після того, як його побічними, польський PiS програв вибори, або ж вказівки надходять напряму з Кремля.
Переклад Катерини Коваленко