Вибори в Німеччині відбулися не просто добре, а дуже добре для майбутнього країни та Європи. Надзвичайна явка — 85% — стала результатом загальної мобілізації проти ультраправих з “Альтернативи для Німеччини” (AfD). Уряд на чолі з Фрідріхом Мерцом буде стабільним і однорідним, повною протилежністю коаліції Олафа Шольца. Він складатиметься лише з партій CDU/CSU та SPD, тоді як “Зелені” перейдуть в опозицію, а ліберали з FDP взагалі не пройшли до Бундестагу через свою догматичну політику щодо фінансової рівноваги та опозицію до європейського спільного боргу.
Це буде уряд центристського спрямування, збалансований лівими силами, які зможуть реагувати на економічну та промислову кризу в Німеччині. Канцлер-європеїст Мерц робитиме ставку на зміцнення союзу країн Ваймарської групи (Німеччина, Франція, Польща), а також на співпрацю з Італією та Іспанією. Новий уряд не піддаватиметься ідеологічному тиску “Зелених” щодо Green Deal, який посилив промислову кризу та спричинив перехід багатьох робітників до електорату AfD. Так само уряд Мерца рішуче підтримуватиме використання атомної енергії, відкинувши демагогічне рішення Ангели Меркель про закриття атомних електростанцій після аварії на Фукусімі у 2011 році.
Щодо міжнародної політики, уряд буде повністю відданий підтримці України та здатний протистояти політиці Дональда Трампа щодо НАТО. Мерц уже заявив про намір сприяти створенню єдиної європейської оборони. Серед його перших дипломатичних кроків — запрошення ізраїльського прем’єра Біньяміна Нетаньягу до Берліна, попри ризик ордера на арешт від Міжнародного кримінального суду.
Однак вибори мали і тривожний аспект: AfD отримала 20,8% голосів, що майже вдвічі більше, ніж у 2021 році. Слід уникати драматизації цієї ситуації, водночас визнаючи, що в партії існує радикальне крило з паранацистськими поглядами. Проте феномен AfD є набагато складнішим: їхня лідерка Аліс Вайдель — колишня менеджерка Goldman Sachs, одружена з сингальською іммігранткою та матір двох усиновлених дітей, що ілюструє глобалізовану реальність, яку нібито заперечує ця партія. До того ж AfD активно підтримує Ізраїль, що виглядає парадоксально на тлі звинувачень у неонацизмі.
Феномен AfD значною мірою пов’язаний із проблемами Східної Німеччини. Через 50 років комуністичного режиму в НДР не відбулося критичного осмислення провини за нацистське минуле. Натомість існувала ідея, що антифашизм був масовим явищем, а вся відповідальність за нацизм лежить на Західній Німеччині. Це призвело до певного релятивізму щодо нацистських злочинів, що можна простежити і в заявах деяких політиків AfD.
Понад половина нових голосів AfD надійшла від робітничого класу, який традиційно підтримував SPD та “Зелених”. Втрати SPD та “Зелених” склали 12,2%, і хоча частина їхнього електорату перейшла до лівих партій Die Linke та Bündnis Sahra Wagenknecht (BSW), значна частина віддала перевагу AfD. CDU/CSU, натомість, здобула 4,4% голосів переважно за рахунок FDP, а не лівих виборців.
Такий рух виборців нагадує політичну нестабільність Італії, коли 40,8% підтримки Демократичної партії Маттео Ренці у 2014 році швидко розпалося, а великі електоральні маси переміщувалися між “Лігою”, “Рухом п’яти зірок” і “Братами Італії”. Це підтверджує, що підтримка правих у Німеччині є скоріше реакцією на економічні труднощі, ніж результатом ідеологічного переконання.
Однією з головних причин зростання AfD стала нездатність Німеччини інтегрувати 7,5 мільйонів іммігрантів, зокрема 5,6 мільйонів мусульман. Масова імміграція, особливо після 2015 року, посилила соціальну напругу, особливо у східних регіонах країни, де AfD отримала 32% голосів. SPD ж зазнала найгіршої поразки за останні 150 років.
Ще один тривожний аспект виборів — 34,57% голосів отримали проросійські партії, включно з AfD, Die Linke та BSW. Це свідчить про значну частку населення, яка скептично ставиться до підтримки України. Значною мірою це пояснюється економічними наслідками антиросійських санкцій, особливо після закриття “Північного потоку-1” та “Північного потоку-2”. Зростання цін на енергоносії та їхній вплив на зайнятість і добробут громадян стали ефективними аргументами під час виборчої кампанії як для ультраправих, так і для ультралівих.
На завершення варто згадати про довготривалу роль “Остполітік” (східної політики) в німецькій дипломатії. Від Конрада Аденауера до Ангели Меркель ця стратегія була спрямована на економічну співпрацю з Росією та поступове зменшення історичних конфліктів між Німеччиною та Сходом. Проте російська агресія проти України підірвала цю модель, що, у свою чергу, призвело до економічного спаду та політичного землетрусу на виборах. Тепер уряд Мерца має відповідати на виклики, що виникли через цю кризу, аби уникнути подальшого зростання популізму в Німеччині.
Переклад Катерини Коваленко
