27 травня 1941 року у своїй промові на радіо Франклін Делано Рузвельт підримав необхідність постачати зброю Великій Британії (на той час єдиному бастіону проти нацистської тиранії) такими словами: «Ми можемо це зробити. Це треба зробити. Це буде зроблено!». В той час лють Адольфа Гітлера відчувалась у всій Європі, а на півночі Африки просувався Ервін Роммель. Підтримати Велику Британію стало для Сполучпених Штатів моральним обов’язком. А потім підтримка держав-жертв агресії стала стрижнем міжнародного світового порядку, який встановився після Другої Світової війни.
Саме тому, після підлої та жорстокої російської агресії проти України, Європейський союз, НАТО та Сполучені Штати в жодному разі не засумнівались щодо надання допомоги Києву. Але зброї та систем протиповітряної оборони виявилося недостатньо для українських збройних сил аби отримати значну перевагу на полі бою, попри те, що це допомогло закріпити конфлікт в чинному стані застою. Це звичайно добрий результат, враховуючи нерівномірність у наявності боєприпасів та ракет між двома противниками.
Фактично Росія може собі дозволити постійно бомбардувати українські міста не обираючи між цивільними та військовими цілями. Україна ж навпаки, повинна дотримуватись обмежень країн-постачальників зброї, а особливо що стосується заборони на удари вглиб російської території. Президент Зеленський неодноразово закликав своїх союзників зняти цю заборону, але стриманість переважає на Заході, який побоюється розширення конфлікту та ескалації до ядерної війни.
Але як було правильно підмічено, дурні ядерні погрози Путіна виглядають як гра на пригнічення союзників України, які б у свою чергу змогли знайти спосіб як прибрати обмеження в нормах чинного міжнародного права.
Російська агресія — це порушення заборони застосування сили. З цього порушення випливають два основні наслідки. Перш за все, жертви можуть використовувати заходи для власного захисту, а також рівні агресії контрзаходи. По-друге, застосовані контрзаходи не можуть вважатись додатковим порушенням міжнародного права, тому що використовуються виключно за принципом справедливої оборони, зазначеним в ст. 51 Хартії Об’єднаних Націй.
Це право може застосовуватись як індивідуально так і колективно. Але яким чином? Отже, міжнародне право та практика допускають, що це право, якщо воно застосовується колективно, може включати також і постачання зброї та військову допомогу країні-жертві агресії, і це не призводить до визначення країни, яка допомагає, як такої, що бере участь у війні, незалежно від кількості країн, які допомагають у справедливій обороні.
Тож слід запитати, а чи участь у справедливій обороні закінчується виключно на постачанні зброї, якщо використання цієї зброї може призвести до відповідальності країни, яка цю зброю постачає. Іншими словами, як тільки зброю було поставлено до України, чи можна вважати того, хто постачає зброю, відповідальним за використання цієї зброї навіть для атаки по агресору?
Якщо подивитись на практику Міжнародного суду юстиції, а особливо на рішення 1986 року щодо військової та парамілітарної діяльності в Нікарагуа здається, що ні. Тоді Сполучені Штати засудили через суб’єктивний елемент: бажання іноземної країни (в даному випадку Сполучені Штати) змінити внутрішній стан справ іншої країни. Постачання зброї для contras (озброєних угрупувань, які опирались легітимному уряду) порушувало норми міжнародного права, а особливо заборону на застосування озброєних сил та не втручання у внутрішні справи іншої країни, вважаючи, що метою Сполучених Штатів було повалення нікарагського уряду.
Тож з цього виходить, якщо немає суб’єктивного елементу (а тобто бажання напасти на іншу державу) неможна вважати третю країну відповідальною за використання власної зброї тією країною, на яку напали. Тобто, враховуючи збройний напад, а також застосування права легітимної колективної оборони, використання збройними силами України зброї, наданої союзниками не призводить до відповідальності останніх і не створює з їхнього боку жодного порушення чинних норм міжнародного права. Це все тому, що метою постачання зброї є повернення ситуації в стан, який був до агресії, а не для наступу на Росію, і тому, що таке постачання відбувається в рамках застосування права на справедливу оборону, що надає дозвіл Україні вдаряти по російській території.
І є ще останній пункт. Росія отримує постачання військових матеріалів від Ірану та Північної Кореї, з якого виробляє зброю і використовує її для ураження українських міст. Тож згідно російської логіки, якщо країни, які постачають зброю Києву воюють з Москвою, необхідно вважати країни, які постачають зброю Росії такими, що воюють з Україною? Цього б мало бути достатньо аби вважати аргументи Путіна та його вбивць абсолютно безпідставними.
Тож зняття заборон щодо використання зброї для ударів по російській території – це необхідний крок аби дозволити перейти актуальну фазу застою у війні і допомогти українському народу звільнитись від ярма путінської тиранії. Крок, який юридично можливо зробити. Який треба зробити. Але чи буде зроблено?
Переклад Катерини Коваленко
