Через кілька годин після закінчення церемонії поховання Папи Франциска туристи й не думають розходитися. Кардинали та нечисленні глави держав, які все ще перебувають у Римі, збираються в церкві Санта Марія Маджоре, перед гробницею Понтифіка. Ці дні окрім облич у скорботі, залишать в історії ще одне зображення. Те, на якому Володимир Зеленський і Дональд Трамп сидять один навпроти одного на двох голих стільцях у великій ватиканській базиліці. Серед європейських лідерів до Риму приїхала і Саломе Зурабішвілі, остання легітимна президентка Сакартвело, яка веде боротьбу за тих, у кого більше немає влади, але все ще є народ.
Партія «Грузинська мрія», яка залишилася при владі після виборів, оскаржених через порушення, обрала нового президента — крок, який значна частина населення не визнає легітимним через порушення на парламентських виборах. Саломе Зурабішвілі переживає безпрецедентну інституційну ситуацію: позбавлена офіційних обов’язків, вона представляє обличчя демократичного опору, збираючи опозицію в політичну платформу, щоб спробувати призначити нові вибори, цього разу демократичні. Ми зустрічаємося з нею в готелі на вулиці Венето, одразу після відвідин меси в православній церкві Сан-Сальваторе-ай-Монті, на якій були присутні її співгромадяни.
Пані президент, що випливає з неформальних розмов, які ви мали останніми днями з лідерами з усього світу, які зібралися тут у Римі? Чи відчули Ви якусь увагу, занепокоєння чи незацікавленість ситуацією в Сакартвело? Похорон Папи Франциска був важливим і дуже символічним моментом. Той факт, що це також була можливість досягти прогресу в українському питанні, є, мабуть, найбільш важливим аспектом. У мене особисто не було термінового меседжу, який я могла би передати світовим лідерам: основна увага була цілком справедливо зосереджена на Зеленському. Особисто я контактувала переважно з президентом Еммануелем Макроном та іншими главами держав, але для Зеленського — це був інший виклик: зуміти змінити тональність зустрічі у Вашингтоні та відстоювати власну, більш автономну лінію на цьому неформальному форумі. Я вважаю, що йому це вдалося.
А Ви досягли свого? Сакартвело, на жаль, не була пріоритетом для зібраних лідерів. І це одна з головних проблем, з якою ми стикаємося сьогодні: світ намагається розібратися із надзвичайними ситуаціями — від України, Близького Сходу до відносин зі США — і грузинське питання ризикує загубитися серед цих нагальних питань. Саме тому, окрім офіційних зустрічей, важливими є інтерв’ю та спілкування з громадськістю: якщо європейські громадяни не знатимуть про нашу ситуацію, мобілізувати увагу їхніх урядів буде ще складніше.
Тож давайте поговоримо про це, починаючи з того, як проходять протести у період між двома символічними датами: 26 жовтня 2024 року, днем нерегулярних виборів у Сакартвело, які затвердили «Грузинську мрію» при владі, і 26 травня 2025 року, річницею незалежності, коли про Сакартвело знову заговорить увесь світ, принаймні, на деякий час. Утримувати увагу непросто. Це справжній виклик. Це нормально, що населення не може протестувати з однаковою інтенсивністю протягом шести місяців поспіль, тобто з моменту оголошення виборів, або протягом п’яти місяців після того, як прем’єр-міністр оголосив про свій намір зійти зі шляху європейської інтеграції. Але насправді громадяни Сакартвело протестують уже два роки, відколи у 2023 році був ухвалений перший проросійський закон. Відтоді вони ніколи не припинялися, за винятком коротких пауз.
Чи відчуваєте ви певну втому всередині коаліції «Платформа опору» та протестувальників, які вже кілька місяців протестують на вулиці Руставелі? Так, це правда: люди втомилися, ми втомилися. Втомлюватися характерно для людей. Але в той же час народ Сакартвело сповнений великим духом рішучості і стійкості. Ми амбітні, тому щоб втішити себе, ми говоримо, що якщо ми вижили протягом двадцяти шести століть, то переживемо і цей період. Режим теж страждає: не можна півроку керувати країною в стані паралічу без наслідків.
Що наводить вас на таку думку? Я бачу людей, які покидають управлінські крісла, змінюючи свою позицію. Два дні тому Іраклій Гарібашвілі (колишній прем’єр-міністр та людина дуже близька до лідера і засновника «Грузинської мрії» Бідзіни Іванішвілі) без пояснення причин пішов з політики. Це ознаки того, що навіть всередині режиму є тріщини. Ситуація справді патова: вони теж втомилися, вони теж страждають від санкцій, хоча вони і незначні, які обтяжують маленьку країну, що не має альтернативних ресурсів. Ізоляція — це проблема. Уряд намагається компенсувати це, налагоджуючи зв’язки з іншими країнами, такими як Китай або з деякими державами Близького Сходу. Чиновники навіть пішли на відкриття кордони для громадян сімнадцяти країн, яких, як це не парадоксально звучить, не дуже хотіли б вітати в Європі. Досить сумнівний спосіб компенсувати зростаючу маргіналізацію Європи. Все це свідчить про те, що уряд невпевнений у своїй позиції і шукає якихось альтернатив.
Як буде розвиватися ця патова ситуація? Ніхто не знає напевно. Але можу з певністю стверджувати, що протести триватимуть «до кінця», як звучить офіційне гасло проєвропейських демонстрацій. Опозиція, хоч і розділена, але все більше об’єднується: зараз існує платформа опору, яка координує дії (створена за ініціативи Зурабішвілі – ред.). Вона не ідеальна, але ми маємо певний прогрес. І найголовніше: шляху назад немає. Для громадянського суспільства, журналістів та опозиційних партій репресії настільки поширені, що зупинитися не означало б нічого. Ми зараз беремо участь у цій довготривалій боротьбі.
Враховуючи патову ситуацію, бездіяльність уряду і велику залежність від міжнародної підтримки, чи не боїтеся ви, що в найближчі місяці ми можемо побачити сценарій, подібний до українського, і у Сакартвело? Ні, насправді я боюся протилежного. Що мене турбує, так це побачити «грузинський сценарій» в Україні. Сьогодні Росія зрозуміла, що більше не потрібно завойовувати країни за допомогою зброї: військова інтервенція в Сакартвело в 2008 році не спрацювала; в Україні, незважаючи на величезну трагедію, вона не принесла бажаних результатів. Зараз вони експериментують у Сакартвело з альтернативою, а саме: як завоювати суверенну країну не танками, а маніпулюючи виборами, поширюючи пропаганду, використовуючи інформаційні технології та витончені інструменти впливу. Головна ціль — за допомогою цих маніпуляцій обрати маріонеткові уряди, а через них взяти під контроль країну. Цей процес триває: вони ще не перемогли, бо ми чинимо опір. Але якщо це спрацює, то незабаром ми можемо побачити таку ж стратегію, застосовану в Молдові. І це сценарій, який Путін також відкрито пропонує для України, говорячи про необхідність «демократичних виборів», але за зовнішніх умов.
Сьогодні політична боротьба у Сакартвело, здається, розгортається на сфальсифікованій шахівниці: як можна вести демократичну боротьбу проти режиму, який маніпулює демократичними інструментами і використовує їх проти своїх опонентів? На жаль, це той самий виклик, з яким стикаються всі демократії, коли мають справу з авторитарними режимами: ви зобов’язані дотримуватися правил демократії, а вони — ні. Європейський Союз сам стикається з подібною проблемою у відносинах з путінською Росією.
Чи можливо знайти баланс у такій глибоко асиметричній грі? Чарівної формули не існує. Щодня ми намагаємося знайти свій спосіб протистояти, але це нерівна боротьба. У розпорядженні режиму є всі засоби: сила, насильство, незаконні закони, які він застосовує на власний розсуд, повністю підпорядкована судова система, контроль над більшістю ЗМІ. І, звичайно, економіка і гроші, які живлять і зміцнюють всю цю систему.
Ви сказали, що ЄС був занадто пасивним щодо ситуації у Сакартвело. Що конкретно повинні зробити ЄС і США, щоб допомогти вийти з цього неліберального глухого кута? Чи достатньо санкцій у такому випадку? Перш за все, я б сказала, що американці були менш пасивними, ніж європейці. Хоча нова адміністрація США ще не висловила публічно чіткої політичної лінії, американська політика існує, і вона втілилася в «Акті про дружбу», який зараз обговорюється в Конгресі. Гельсінський комітет був дуже активним, і Сполучені Штати вдалися до санкцій, які є одними з найефективніших, зокрема список Магнітського. Всі знають, наскільки важкими є ці санкції. З іншого боку, з європейського боку дії були набагато слабшими.
Як ви вважаєте, чому? Офіційна причина полягає в тому, що такі країни, як Угорщина, блокують одностайний консенсус, необхідний для ухвалення нових санкцій, своїм правом вето в Європейській Раді. Але цього недостатньо, щоб пояснити пасивність. Чого бракує європейським інституціям — я не маю на увазі окремі держави, деякі з яких були дуже активними і підтримували Сакартвело, — так це чіткої позиції щодо нашої країни. Європейський Союз ніколи не висловлював загального судження про те, що сталося за останні два роки. Є окремі заяви, зроблені окремими представниками, які засуджують той чи інший закон або захід.
Що має робити ЄС? Зайняти колективну позицію. На сьогодні бракує офіційного визнання того факту, що країна, яка отримала статус кандидата менше ніж півтора роки тому, систематично і рішуче йде проти всіх фундаментальних принципів Європейського Союзу, проти його законів, цінностей, самої риторики. Сьогодні немає жодного рішення, прийнятого урядом Сакартвело, яке б відповідало європейським критеріям. І тому існує проблема довіри до Європейського Союзу: якщо він не займе позицію, якщо не вкаже чітко на те, що відбувається і що це неприйнятно, він ризикує втратити свій авторитет. Йдеться не про питання дій чи інструментів, а про політичну волю: потрібна чітка позиція.
Частково проблема, однак, полягає і в нинішньому уряді «Грузинської мрії», який вирішив не комунікувати з ЄС. Так, для внутрішніх цілей влада Сакартвело звинувачує Європу в несправедливому покаранні країни лише тому, що країна «занадто патріотична». Звичайно, я посміхаюся, коли чую такі заяви — і не тільки я, — але проблема полягає в тому, що, повторюючи ці звинувачення знову і знову, вони ризикують перетворитися на пропаганду і вкоренитися.
Опитування показують, що близько вісімдесяти відсотків громадян Сакартвело виступають за членство в ЄС. Проте, незважаючи на те, що уряд сфальсифікував вибори і зайняв відверто антиєвропейську позицію, все ще є частина населення, яка продовжує його підтримувати. Як можна пояснити ці протиріччя? І як цю частину країни можна переконати? Я вважаю, що навіть серед тих виборців, які сьогодні підтримують владу, є багато проєвропейськи налаштованих. Важливо розуміти, що в регіонах, особливо в сільській місцевості, основний економічний і соціальний прогрес відбувся завдяки американським програмам, таким як Usaid, і проектам, що фінансуються ЄС. Люди побачили конкретні покращення у своєму повсякденному житті: вищий рівень життя, нову інфраструктуру, модернізацію. Тож немає різкого розриву між містом і селом, як іноді здається ззовні.
Тобто в сільській місцевості Сакартвело існує такий же сильний запит на Європу, як і в столиці? А також серед тих, хто жив до незалежності за часів СРСР? Безумовно. Сьогодні, наприклад, у грузинській церкві в Римі я зустріла жінок з усіх куточків Сакартвело, не лише з великих міст. Вони приїхали сюди працювати, допомагати своїм сім’ям, але їхня мрія, щоб Сакартвело розвинулася настільки, щоб одного дня вони могли повернутися. Навіть серед решти прихильників «Грузинської мрії» тих, хто не вийшов з партії після 28 листопада, все ще існує сильні європейські настрої.
Протягом кількох місяців Ви живете в безпрецедентній інституційній ситуації: формально парламент, який значна частина населення вважає нелегітимним, обрав Вашого наступника. Але в очах більшості громадян Ви продовжуєте залишатися президенткою. Як Ви живете в умовах парадоксу, коли Ви є Президенткою, легітимною в очах народу, але більше не перебуваєте на посаді через нелегітимно обраний парламент? Я майже повинна подякувати режиму за вибір, який він зробив з новим «де-факто» президентом: фігурою, яка настільки непослідовна, як особисто, так і політично, що він не є для мене конкурентом. Я продовжую підтримувати контакти на міжнародному рівні: звичайно, порівняно з минулим, підбирати правильні слова і керувати дипломатичними нюансами стало складніше. Але діалог залишається відкритим. І, перш за все, в народі мене продовжують впізнавати як Президентку. Сьогодні, наприклад, у грузинській церкві в Римі не було жодної людини, яка підійшла і з вернулася до мене в інший спосіб окрім як “Пані Президентко”. Саме на цій народній довірі ми можемо продовжувати будувати наше майбутнє.
Ви боїтеся за своє життя? З росіянами ніколи не знаєш. Російські агенти активно діють у Сакартвело, смикаючи за ниточки дестабілізації. Зрозуміло, що я, як політична фігура, здатна зібрати консенсус і об’єднати опозицію, представляю собою серйозну перешкоду для них. Не можу сказати, що я отримувала прямі погрози, але, на жаль, у таких випадках ніколи не можна говорити «ніколи».
