Tra le poesie scritte dal 2014 abbiamo incluso È possibile la poesia dopo/ Jasynuvata? di Anastasija Afanas’jeva, un testo che presenta un interrogativo che si sono posti molti poeti ucraini dopo l’aggressione russa nel Donbas. Senza una risposta, la domanda si ripropone quasi otto anni dopo: è possibile la poesia dopo Buča, Mariupol’, Irpin’, Kremenčuk?
Dopo il primo shock del 24 febbraio 2022, dopo le bombe su Kyjiv e Charkiv, i poeti ucraini si sono ripresi e mobilitati, chi arruolandosi al fronte, come lo scrittore Artem Čech – marito di Iryna Cilyk – chi dedicandosi al volontariato nella propria città, come Serhij Žadan e Kateryna Kalytko, chi scegliendo la parola come arma per difendere la propria terra, la propria vita, il proprio futuro e quello dei propri figli, come Halyna Kruk, Viktorija Amelina, Julija Musakovs’ka e Lesyk Panasjuk. Chi riflettendo a distanza, come Iryna Šuvalova.
La poesia di questa sezione è tronca, insanguinata, documentaristica, quasi una riflessione intellettuale, pubblicata spesso su Facebook in reazione a un duro colpo, come nel caso dell’evacuazione da Irpin’ di Oleksandr Irvanets’, che riprende un’estetica volutamente arcaica, diversa da quella dei testi espressivi, forse terapeutici, di Musakovs’ka e Amelina.
Oggi la poesia ucraina sta combattendo per la sua sopravvivenza fisica. Nel 2014 il momento più critico ha coinciso con l’idea di un nuovo inizio. Ma adesso, chiudendo questa antologia, siamo ancora nel bel mezzo di quel momento critico…
ІРИНА ШУВАЛОВА
«а ви думали а ми думали війна»
а ви думали а ми думали війна
це там де нас не було і нема
це попкорном хрумтіти під час кіна
це порятунок рядового раяна
а виявилося що ні
ти прокидаєшся і опиняєшся у війні
вчишся скотчем хрести наклеювати на вікні
тихенько лежати в підвалі свого будинку як у труні
під тілом чужим безпорадно вовтузитися на спині
на вулиці з-під рядна вистромлюються ноги сині
смерть так близько
що чути як з її кривавого писка
скрапують слині
день у день ми помалу стаємо
якісь поламані якісь недоконані
рідня з росії з чужих номерів
доброзичливо надсилає підтримки промені
інколи ти спохопившися
думаєш боже за що мені
що ми тобі зробили боже скажи
а бог тобі: як поклали так і лежи
тим часом смерть ходить по всіх усюдах шукає тебе
кличе тебе чужою мовою чужою лайкою
по-собачому скавучить по-дитячому айкає
стогне реве вищить зойкає скрикує
війна це смерть що більше не прикидається безʼязикою
підходить до твого ліжка впритул і така
тобі повільно засилює у вухо свого чорного мокрого язика
ніяк не заткається
виє безперестанку вдень і вночі
до кожної гайки твоєї душі і тіла
ця сука має розвідні ключі
ви думаєте війна не прийде
війна не знайде
війна до вашого дому не зайде
не встромить своє ікласте рило
у ваші шафки й шухлядки
у ваші банки й каструльки
у ваші роззявлені від жаху роти
думаєте не смітиме до вас прийти?
не вхопить за коси
не поволочить дорогою
не вгатить ногою під дих
думаєте ваші мертві не муситимуть тижнями
лежачи на узбіччі дивитися на вас живих?
думаєте
не матимете засинати й прокидатися
серед пострілів зовсім поруч
серед смертей і пожеж?
думайте.
буквально ще вчора
і ми так думали теж
IRYNA ŠUVALOVA
«voi pensavate e noi pensavamo la guerra»
voi pensavate e noi pensavamo la guerra
non è qui da noi non c’entra con noi non è qui
è un film che ti guardi la sera con birra e popcorn
salvare un eroe il soldato ryan buttarsi da un jet
ma viene fuori che no
ti alzi un mattino ed è lì e la guerra sei tu
prendi lo scotch e ti attacchi le croci sui vetri
scendi in cantina e ti sdrai come fosse la tomba
ma c’è tanta gente e ti giri irrequieta su un fianco
per strada c’è un telo le gambe le braccia e una mano
la morte è vicina
lo senti lo vedi lo vivi il suo grugno di sangue
ha la bava alla bocca
i giorni passano noi piano piano ci alziamo
siam stanchi siam vivi ancora non ci hanno finiti
i cugini di Mosca ci scrivono forza coraggio
da un numero nuovo son buoni ci vogliono bene
ma poi per un attimo ti fermi a pensare
ti chiedi signore perché
perché questo a me
e dio ti risponde stai giù se ti han detto di stare così
intanto la morte va in giro ma lei vuole te
ti parla e ti insulta ma tu la sua lingua non sai
ulula geme è un cane o forse è un bambino
si lagna poi strilla poi latra si sgola si sfiata
la guerra è la morte che più non fa finta di essere muta
arriva al tuo letto ti guarda ti tocca ti studia
e poi piano piano ti infila nel lobo la lingua
che è nera e non tace nemmeno per cinque minuti
il giorno e la notte la morte ti ulula addosso
di ogni dado del cuore e ogni dado del corpo
lei ha la sua chiave e ti smonta
e voi pensavate la guerra non viene
e voi pensavate ma no non mi trova
e voi pensavate non sa dove vivo
il suo grugno dentuto non infilerà
nei nostri cassetti sui nostri ripiani
nei nostri vasetti e nei nostri tegami
tra le vostre labbra sconvolte di orrore
pensate che no, qui non osa?
non vi strappi i capelli
non vi tiri per strada
non vi calci la bocca
che i morti abbandonati per giorni e settimane
non guardino voi vivi dal ciglio della strada?
pensate
che non dormirete e non vi sveglierete
tra bombe che scoppiano lì a pochi metri
tra il fuoco e la morte?
pensate.
anche noi fino a ieri
così pensavamo
ЮЛІЯ МУСАКОВСЬКА
«несу своє горе у сповитку»
Несу своє горе у сповитку
велелюдною вулицею.
Горе надсадно кричить.
Перехожі дратуються:
“Вгамуйте своє горе,
годі йому голосити.
Вкрийте його тепліше,
нагодуйте, приспіть.
Горе як горе –
в кого його не було.”
Горе тулить мені
до грудей гаряче чоло.
У горя в очах сотні і тисячі
розтерзаних нас. Тут і зараз.
Кричи, моє горе, кричи.
3 квітня 2022
JULIA MUSAKOVS’KA
«porto il mio dolore in un fagotto»
Porto il mio dolore in un fagotto
per una strada affollata.
Il dolore grida rombante.
Disturba i passanti:
“Faccia star zitto il Suo dolore,
basta rombare.
Gli metta una coperta
gli dia da mangiare, lo metta a dormire.
È solo un dolore,
tutti ci sono passati”.
Il dolore appoggia al mio petto
la sua fronte calda.
Ha negli occhi centinaia e migliaia
di noi giustiziati. Qui e ora.
Romba, mio dolore, romba, mio dolore.
3 aprile 2022
ЛЕСИК ПАНАСЮК
«Розкидані обличчя» I
Російські солдати спускаються на парашутах наших
облич
тримаються за кутики наших губ
Тепер наші обличчя не обличчя
а розкидані парашути
тепер стало важче впізнавати одне одного
А вони спускаються і спускаються
наші обличчя розпухлі замурзані
роздерті валяються на землі всіяній уламками наших
життів
II
Російські солдати ставлять танк на нашому подвір’ї
заходять у квартири
читають наші книжки і нічого не розуміють
українською англійською польською білоруською
чеською латвійською литовською румунською
шведською німецькою французькою грузинською
хорватською турецькою іспанською
і навіть російською
Просять пояснити щось наших сусідів поки забивають
їх до смерті
просять пояснити наших сусідок поки ґвалтують їх раз
за разом
просять пояснити щось їхніх дітей яких морять
голодом у підвалі
Нам казали що ми нація яка читає найбільше у світі
але я ніхріна не розумію кричить солдат ніхріна не
розумію
Наші обличчя тремтять
наче від пориву вітру
III
Російські солдати готують їжу яку вигребли з наших
комор і холодильників
на багатті з наших книжок
Палять видання перших українських
двітисячідвадцятників
потім двітисячідесятників двотисячників
дев’яностників вісімдесятників сімдесятників
шістдесятників
і так до кінця української літератури
палять перекладні книжки
палять книжки в оригіналі
палять сучасників і класиків
Горять усі автори які на нас повпливали
горить усе що ми не дочитали
все що ми прочитали і що збиралися прочитати
наші вірші горять
опубліковані
неопубліковані
ненаписані
І цей вірш про наші обличчя горить у тому багатті
щоб російські солдати нарешті наїлися
IV
Російські солдати вирішують розважитися
й подивитися наші дитячі фотоальбоми
О диви на цього в костюмі зайчика який ідіотський
костюм
от у мене був костюм танкіста
а в мене десантника
а я був морячком
зайчики от смішний народ
а тут собаку іграшкового обіймає як дівчинка якась
от у мене була шабля
а в мене пістолет
а я з автоматом бігав
собачок вони обіймають ну смішні фотографії
хай і вогонь посміється
Горять наші дитинства і шкільні роки
їхні обвуглені часточки підлітають догори й опадають
на наші розкидані по землі обличчя
V
Російські солдати як черви що вилазять зі своєї чорної
росіі
щоб померти в калюжах українських сліз
Летять сюди на літаках і гелікоптерах
спускаються сюди на парашутах наших облич
пливуть сюди на своїх військових кораблях
їдуть сюди на своїй військовій техніці лініями наших
життів
І помирають у небі
помирають на землі
помирають на воді
помирають і помирають
Але немає посмішок
наші обличчя досі розкидані по землі
LESYK PANASJUK
«volti sparsi»
I
I soldati russi calano sui paracadute
dei nostri volti
tenendosi agli angoli delle nostre labbra
Adesso i nostri volti non sono volti
ma paracadute sparsi
adesso è dura per noi riconoscerci
E loro calano e calano
i nostri volti gonfi sporchi
lacerati sbattuti sulla terra cosparsa dei rottami
delle nostre vite
II
I soldati russi coi carri armati nel nostro cortile
ci entrano in casa
a leggere i nostri libri e non sanno
l’ucraino l’inglese il polacco il bielorusso
il ceco il lettone il lituano il romeno
lo svedese il tedesco il francese il georgiano
il croato il turco lo spagnolo
e persino il russo
Chiedono ai vicini di spiegargli qualcosa
e intanto li pestano a sangue
chiedono alle vicine di spiegargli qualcosa
e intanto le stuprano
chiedono ai bambini di spiegargli qualcosa
ma loro muoiono di fame in cantina
Ci dicono che siamo la nazione che legge di più
ma io non capisco un cacchio mi grida il soldato
un cacchio capisco
I nostri volti tremano
come a un soffio di vento
III
I soldati russi cucinano il cibo arraffato
dai nostri ripiani
al fuoco dei nostri libri
Bruciano gli esordi
del duemila venti
del duemila dieci del duemila
degli anni novanta ottanta settanta
sessanta
i libri ucraini fino alla fine
bruciano le traduzioni
bruciano gli originali
bruciano i classici e i contemporanei
Bruciano tutti gli autori che ci hanno influenzato
bruciano quelli che abbiamo cominciato
quelli che abbiamo letto e stavamo per leggere
bruciano le nostre poesie
pubblicate
non pubblicate
mai scritte
e questa poesia sui nostri volti brucia in quel falò
così i soldati russi potranno mangiare
IV
I soldati russi si distraggono un po’
guardando le foto di noi da bambini
guarda questo, fa il coniglietto, e questo,
sembra scemo
io invece mi vestivo da soldato
io da guerriero
io da marine
che popolo stupido i coniglietti
qui abbraccia un cane come fosse una bambina
io avevo una sciabola
io una pistola
io correvo col fucile
loro invece coi cagnolini fanno ridere ste foto
che se la rida un pochino anche il fuoco
Brucia l’infanzia e gli anni di scuola
le loro particelle carbonizzate si sollevano e ricadono
sui nostri volti sparsi sulla terra
V
I soldati russi sono vermi che spuntano dalla loro nera
russia
per morire in pozzanghere di lacrime ucraine
Volano qui su aerei ed elicotteri
calano qui sui paracadute dei nostri volti
attraccano qui con le loro navi da guerra
arrivano qui con le loro armi sulla linea delle nostre
vite
E muoiono in cielo
muoiono in terra
muoiono in acqua
muoiono e muoiono
Ma non ci sono sorrisi
i nostri volti sono sparsi per terra
da “Poeti d’Ucraina”, a cura di Alessandro Achilli e Yaryna Grusha Possamai, Mondadori, 2022, pagine 264, euro 20