“Росія популярна в Сербії не через те, чим вона є, а більш через те, чим вона не є: а вона не є Заходом”, — говорить Вук Вуксанович – старший дослідник в Центрі Політики Безпеки Белграду, який давно досліджує відносини між Росією та Сербією. “Православні і слов’янські зв’язки тут ні до чого, на перший план виходять гнів людей, пам’ять про бомбардування Белграду з боку Нато, косовське питання і крах економічного переходу і політики після завершення ери Мілошевича, яку всі пов’язують з Заходом. Ці фактори також сприяють симпатіям Росії”.
Сербія завжди шукала балансу між заходом і сходом, у ролі країни-кандидата на вступ до ЄС вона роками отримувала економічну підтримку від Європейського Союзу і водночас дешевий газ з Росії. Вуксанович вважає, що це “політика опортунізму без певної політичної стратегії. Сербія завжди взаємодіяла більше з Заходом, але використовувала Росію як важіль, щоб отримати перевагу, наприклад, в такому питанні як визнання Косово“.
Після початку повномасштабної війни в Україні, президент Александар Вучич спробував утримати попередній курс (засудив російське вторгнення, але й не долучився до санкцій), проте безсумнівно щось змінилось. Вуксанович говорить, що не можна говорити про визначальний російський вплив у Сербії враховуючи, що минулого року влітку міністр закордоних справ Росії Сєргєй Лавров не зміг приїхати через закритий повітряний простір, або через те, що Сербія у зв’язку з європейськими санкціями не може ані імпортувати російську нафту, ані забрати зброю, за яку вже заплатила Росії “.
Таке різке сповільнення російського впливу ще й співпало з посиленням європейської активності в балканській зоні щодо питання, яке викликає й досі найбільші протиріччя між Заходом і Сербією — Косово. Зі слів Вускановича, Вучич “може погодитись ввести деякі санкції і уникнути інших, але головним залишається питання визнання Косово”.
Декілька тижнів тому були озвучені умови франко-німецької угоди, яку вже обговорювали тривалий час і яка дозволить значно просунутись вперед у відносинах між Белградом і Приштино, попри те, що не було досягнуто офіційного визнання держави, яка в 2008 році заявила про свою незалежність і яку на сьогоднішній день визнала приблизно половина країн-членів ООН. Не випадково, що під результатом європейських зусиль на цьому ґрунті підписались дві найбільші держави ЄС — Німеччина та Франція.
Подібна угода під штампом Європи є потужним сигналом Москві та Китаю, головних спонсорів сербських претензій щодо Косово. “Французько-німецька угода не має на меті вирішити конфлікт в зоні, але точно має намір закрити будь-яке вікно до Росії”, — вважає Вуксанович, який закликає “прийняти до уваги всі чинники, які можуть на неї негативно вплинути”.
Крім Косова, ще однією важливою темою залишається вплив Москви і її пропаганди в Сербії. В країні працюють дві російські інформаційні агенції: Sputnik і, від недавна, Russia Today. Але за словами Вуксановича “головне джерело проросійського наративу не вони, а державні медія і таблоїди.”
По суті “сербська верхівка завжди намагалась використати популярність Москви на свою користь, щоб отримати голоси проросійських виборців, шантажуючи водночас Захід”. Ця стратегія спрацьовувала довгий час, але сьогодні стала пасткою для тих, хто керує країною: “Не можна просто відвернутись від Москви після того, як її популярність було завищено серед громадської думки”, стверджує Вуксанович.
Крім Росії, ще одним союзником Сербії є Китай, це відносини, які налагодилися відносно нещодавно, але вже встигли закріпитися. Китай відзначив свою присутність на Балканах запропонувавши себе як економічного партнера для країн в цій зоні, щоб вивести їх з-під західного впливу. Така стратегія іноді нагадувала капкан, з якого важко звільнитись — чого варта тільки історія з наданим Монтенегро кредитом або історія зі значними збитками, яких завдали навколишньому середовищу китайські шахти в Сербії.
“Зв’язки з Китаєм набагато сильніші, ніж з Росією. Відносини з Москвою обертаються у сфері енергетики, Косово і популярності серед громадської думки. А от з Пекіном у сфері інфраструктури, військової та технологічної співпраці, вакцини від Ковіду-19 і політичного діалогу”. У питанні Косово Пекіну також вигідно підтримувати сербську позицію, легітимізуючи таким чином власні претензії щодо сепаратизму в Тайвані.
Китай не єдина держава, яка через внутрішні проблеми не визнає Приштину: наприклад в Європі маємо Іспанію, яка постійно відмовлялась визнавати Косово, щоб дати привід відродитися каталанським незалежним настроям . Як вважає Вуксанович, прокитайська пропаганда, так як і проросійська “просувається державними медія в Сербії, адже Пекін важливий для теперішньої державної верхівки, яка може повихвалятись тим, що налагодила дружні відносини такої маленької країни як Сербія з такою великою країною як Китай для залучення значних інвестицій”.
Вцілому, “Китай та Росія не мусять докладати хтозна яких зусиль аби просувати проросійські чи китайські наративи на сербських теренах, просто тому що за них це робить хтось інший на місцевих рівнях”. Усталений проросіський та прокитайський вектор важко буде змінити посеред дороги, навіть зараз, коли здається, що Бедград почав обертатися більше у бік заходу, ніж у бік сходу.